Першим кроком до зміни цього було б визнання ООН, іншими агентствами, засобами масової інформації та політиками того, що в гуманітарних структурах існують расові та культурні упередження

Оскільки війна в Україні триває вже другий рік поспіль, майже третина населення були переміщені, зокрема 8 мільйонів людей, які шукали притулку за її межами. Міжнародна підтримка тяжкого становища цих біженців була надихаючою. Близько 4,5 мільйонів українців отримали статус тимчасового захисту в Європейському Союзі (ЄС). Але ми також повинні запитати: якою є ця реакція порівняно з незліченною кількістю інших гуманітарних криз у всьому світі безпосередньо зараз? Про це йдеться в аналітичній колонці Ритеша Шаха, старшого викладача Оклендського університету (Нова Зеландія) на сторінках The Conversation, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Минулого року Норвезька рада у справах біженців (NRC) повідомила про десять «забутих криз» у світі, майже усі з них в Африці. Страждання людей у цих країнах або регіонах рідко потрапляють у заголовки міжнародних газет. І здається, що міжнародне співтовариство немає політичного інтересу чи бажання вирішити цю ситуацію.

Крім того, війна в Україні перенаправила гуманітарну допомогу та ресурси від цих криз. У той час як діти в Україні отримали підтримку, мільйони молодих людей у таких країнах, як Судан і Ємен, втратили доступ до життєво важливої продовольчої допомоги. Зараз вони перебувають у зоні підвищеного ризику недоїдання та голоду.

«Війна в Україні продемонструвала величезний розрив між тим, коли міжнародне співтовариство об’єднується, і щоденною реальністю мільйонів людей, які мовчки страждають [від криз], які світ вирішив ігнорувати. [Це] не тільки несправедливо […], але й вимагає величезних витрат», –  прокоментував Ян Егеланн, генеральний секретар NRC.

У нещодавньому звіті Save the Children порівняли реакцію ЄС на українців, які шукають тимчасового захисту та притулку, із тими, хто прибув з інших країн. Сирійські біженці, наприклад, розповідали, що їх утримували в нелюдських або нестандартних умовах до розгляду їхніх прохань про надання притулку.

Їм точно не надали статус тимчасового захисту, який надають українським біженцям. У звіті це названо «у кращому випадку нефункціональним і в гіршому – жорстоким поводженням», як частиною політики, спрямованої на «стримування тих, хто прибув, і утримання інших від прибуття».

Ми і вони

Як стверджував дослідник Оксфордського університету Г’юго Слім, гуманітарні принципи є «етично спрощеними та часто стають жертвами упередженості». Рішення про виділення гуманітарного фінансування дедалі більше політизуються та керуються інтересами «потужного Заходу».

Це стало особливо очевидним у 2016 році, коли ЄС виділив 6 мільярдів євро на підтримку реагування Туреччини на сирійську кризу в обмін на те, щоб Туреччина припинила нелегальну міграцію цих біженців до Європи. Чому політика відкритих дверей діє для українських біженців на відміну від інших?

Дехто стверджує, що це через економічні та геополітичні наслідки вторгнення Росії не лише для Європи, а й для всього світу. Але ідея про те, що деякі кризи мають більші наслідки для Заходу, ніж для інших (і, отже, «ми» повинні реагувати по-іншому), свідчить про нездатність неупереджено визначити та вирішити найгостріші потреби.

Наприклад, лише через кілька місяців після початку будівництва сталевої стіни вздовж кордону з Білоруссю, щоб не допустити шукачів притулку з Близького Сходу та Африки, Польща відкрила свої кордони для українських біженців. Були також численні повідомлення про кольорових людей, які втікали з України, але їх повертали на кордоні польські націоналісти чи прикордонники. ЗМІ інколи грали на користь таких упереджень, називаючи українських біженців «цивілізованими» та «дуже схожими на нас».

Комплекс білого рятувальника

Глобальний гуманітарний апарат підкріплюється часто негласними расовими відмінностями та ієрархіями, заснованими на поняттях досвіду та компетентності. Більшість тих, хто обіймає високооплачувані керівні посади, є вихідцями з розвинених країн і переважно білими. Польові працівники, як правило, походять із країн, що розвиваються, і часто є чорношкірими.

Нігерійсько-американський письменник Теджу Коул назвав це «промисловим комплексом білих рятувальників», що схоже на ставлення місіонерів і ранніх колонізаторів. Американо-іранський вчений Реза Аслан визначив це як «занадто знайомий зразок білих привілейованих людей, які прагнуть особистого катарсису, намагаючись звільнити, врятувати або іншим чином підняти неповнолітніх кольорових людей».

Можливо, цинічно, але більшість гуманітарних організацій дуже мало згадують про расу. У «зобов’язаннях діяти» на Всесвітньому гуманітарному саміті 2016 року ця тема особливо замовчувалась. Гуманітарні принципи нейтралітету та неупередженості, які стирають расу як проблему та закривають інакодумство, увічнюють «глобальне невігластво білих», як називає це філософ Чарльз Міллс.

Можливо, нам не варто дивуватися. Визнання структурного расизму в рамках гуманітаризму вимагало б поступки влади й повноважень тим, хто був маргіналізованим.

Що можна зробити?

Першим кроком до зміни цього було б визнання ООН, іншими агентствами, засобами масової інформації та політиками того, що в гуманітарних структурах існують расові та культурні упередження. Набагато обережніше варто ставитися до мови, яка використовується для опису та зображення тих, хто переживає кризу.

На практиці під час ухвалення рішень у великих гуманітарних організаціях має бути більше репрезентовані голоси і точки зору з глобального Півдня, особливо тих, хто безпосередньо постраждав від кризи.

Гуманітарна допомога також повинна бути деполітизована. Гроші мають спрямовуватися через об’єднані фонди, такі як Центральний фонд реагування на надзвичайні ситуації ООН, який безпосередньо реагує на найгостріші та недофінансовані гуманітарні потреби в усьому світі.

Це не швидкі рішення. Але бездіяльність залишить мільйони майже непомітними. Як нещодавно один палестинський біженець описав мені свої почуття: «Весь світ забув про нас і залишив боротися з проблемами наодинці».