Історії мешканок Бучі, які стали свідками воєнних злочинів росіян

Назва міста з населенням  у 40 000 осіб швидко стала синонімом жахів російської армії — і попередженням про те, що чекає українське цивільне населення на окупованих територіях

Рівно о 9:00 ранку на цвинтарі у Бучі лунає хвилина мовчання. Протягом однієї хвилини жителі цього київського передмістя завмирають, доки гучномовець відраховує секунди. Близько 100 людей стоять у колі перед сірою цвинтарною каплицею. У руках вони тримають квіти, троянди та синьо-жовті композиції. Про це йдеться у спецрепортажі німецького видання Tages an Zeitung, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Ті, хто зібрався, — родичі солдатів з Бучі, які загинули у війні проти Росії; чи мирних жителів, яких російська армія розстріляла тут під час окупації у березні 2022 року. Багато з них пережили звірства, залишившись у своїх будинках.

Світлана Чернякова пережила два тижні окупації. 27 лютого 2022 року, за три дні після початку повномасштабного вторгнення, російські війська досягли Бучі. Армія почала катувати чоловіків, ґвалтувати жінок і без розбору розстрілювати людей. Російські солдати просунулися до околиць Києва.

9 березня 2022 року старший син Світлани, Владислав, вивіз її та молодшого сина з міста на захід. Після порятунку Владислав повернувся до Бучі, аби допомогти іншим втекти чи забезпечити необхідними припасами людей, які ховаються у своїх будинках без електрики та води.

Після визволення її син воював в українській армії. Він загинув наприкінці грудня 2022 року під Авдіївкою, неподалік Донецька. Владиславу, який мав закінчити навчання за спеціальністю «фінанси» у 2023 році, було лише 20 років.

Світлана Чернякова (праворуч) / Фото:  Leon Holly

Втілення жорстокості

Коли 31 березня 2022 року українська армія поновила контроль над Бучею, там загинуло понад 400 мирних жителів. Зображення звірств швидко сягнули громадськості і поширилися по всьому світу. Назва міста з населенням  у 40 000 осіб швидко стала синонімом жахів російської армії — і попередженням про те, що чекає українське цивільне населення на окупованих територіях.

Світлана прийшла на цвинтар зі своєю матір’ю на поминальну службу. 43-річна жінка носить світле волосся, зібране в косу. Її життя стало монотонним. Вона має два шляхи: один день у супермаркет за продуктами, а на другий день сюди, до могили сина. У самому місті де-не-де ще видно руйнування. Але багато зруйнованих будинків вже відбудовано у сучасному стилі.

Багато інших мешканців Бучі намагаються змиритися з подією та просто жити далі, але Світлана не може.

«Війна ще не закінчена. Ми намагаємося знаходити радість у кожній дрібниці. Завтра тут може розбитися безпілотник», – зазначає Світлана.

Віра Катаненко / Фото: Leon Holly

Візити на фронт

Віра Катаненко оплакує свого сина Андрія, який загинув трохи більше двох років тому – 21 лютого 2024 року, як вигравірувано на його надгробному камені на тлі українського прапора. Коли він воював у Донецькій та Дніпропетровській областях, Віра час від часу відвідувала його на фронті.

Під час окупації Бучі Андрію також вдавалося вивезти членів своєї родини з міста машиною. Але сама Віра тоді не хотіла їхати.

«Я хотіла залишитись у своїй квартирі. На той момент я побачила на вулиці молодого російського солдата з гранатометом у руці. Я підійшла до нього і спитала, що він тут робить. Солдат відповів: “Ми прийшли принести вам мир і порядок, як у нас в Росії”», – згадує Віра.

На цвинтарі у Бучі багато могил полеглих солдатів тепер доглянуті. Над ними майорять українські прапори чи прапори їхніх полків. Але інші могили позначені лише тимчасово: дерев’яний хрест та земляний горбок, з якого проростають рослини. Здається, місто не встигає за розвитком.

Віра Катаненко пропонує президенту США Дональду Трампу відвідати не лише її рідне місто, щоб на власні очі побачити війну, а й східні області — ті райони біля лінії фронту, де російська армія продовжує полювати на українських мирних жителів за допомогою невеликих FPV-дронів.