З обмеженим бюджетом у 4 мільйони євро на рік, Український інститут втілює культурно-мистецькі проекти у 20 країнах світу

Українці виявили, що музика, література, театр і танець можуть бути потужними інструментами «м’якої сили» – терміна, запровадженого американським політологом Джозефом Най для використання культури, а не сили з метою здійснення впливу. На п’ятому році повномасштабного вторгнення Росії в Україну яскрава культурна спадщина та авантюрний дух є потужними інструментами для завоювання підтримки за кордоном. Про це йдеться у спецрепортажі ірландського видання The Irish Times, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Володимир Шейко – генеральний директор Українського інституту (УІ), еквівалента Британської Ради, Альянсу Франсез або Інституту Гете. Заснований у 2018 році, УІ має офіси у Берліні та Парижі, а також представництво в Амстердамі. Раніше було засновано три інститути в Лондоні, Нью-Йорку та Стокгольмі, але вони співпрацюють з УІ.

«Україна визнала культуру як актив національної безпеки після повномасштабного вторгнення РФ. Наше керівництво та культурний сектор прийняли наратив, який позиціонує культуру як стовп українського опору агресії», – зазначає Шейко.

Дослідження засвідчили, що іноземці мали спрощені та упереджені уявлення про Україну.

«Кліше були: Чорнобиль, війна, красиві жінки, вишиванка, брати Клички та смачна їжа. Це не було вигадкою, але це нічого не говорило про країну. Створення УІ було частиною зусиль, спрямованих на виправлення цього», – наголошує Шейко.

Наступні дослідження засвідчили, що люди за кордоном тепер асоціюють Україну зі стійкістю, демократією, опором та мужністю.

«Це повний зсув наративу за такий короткий проміжок часу. Без керівництва чи вказівок, що робити, наші митці та менеджери культури за кордоном стали справжнім, непідготовленим голосом країни», – вважає Шейко.

Франція, мабуть, є найкращим прикладом швидкого поширення української культури.

«Франція раніше була одним із найскладніших регіонів для України для роботи в галузі культурних стосунків. Поріг входу був високим. Російська культурна присутність у Франції була сильною, і там існувала прихована течія проросійських настроїв, яка створювала не вороже, а відчужене середовище», – інформує Шейко.

У 2024 році він запропонував Міністерству закордонних справ Франції проєкт «Український сезон», який був організований менш ніж за рік і щойно завершився після понад 70 заходів у 12 містах. Ще 100 супутніх заходів було проведено під егідою сезону.

Двоє українських поетів-солдатів, Ярина Чорногуз та Артем Чех, провели вечір відкриття сезону в Театрі Сари Бернар через дистанційний відеозв’язок з лінії фронту. Захід відвідало понад 1000 осіб, включаючи перших леді та міністрів закордонних справ обох країн, а також міністра культури Франції.

За допомогою Міністерства закордонних справ Ірландії (DFA), Ірландський культурний центр у Парижі надав житло українським митцям під час французького сезону та провів захід наприкінці січня 2026 року. Він завершився натхненним виконанням національного гімну «Ще не вмерла Україна» музиканткою та співачкою з Дубліна Олесею Здоровецькою в каплиці Ірландського коледжу. Публіка стояла та співала. Дехто плакав. Це був незабутній момент спільних емоцій.

Так само, як і вистава класичної п’єси Браяна Фріла «Переклади» в театрі «Аббатство» українською мовою з англійськими субтитрами, яку поставив Національний театр України у 2023 році. В українській версії колонізатор, який змінює топоніми на свою рідну мову, є росіянином, а не британцем. З 2023 року DFA фінансує ірландські гастролі двох українських театральних труп і двох оркестрів. Шейко планує український сезон в Ірландії на 2028-29 роки.

Україна не обмежує свою культурну діяльність Європою. З обмеженим бюджетом у 4 мільйони євро на рік, Український інститут втілює культурно-мистецькі проекти у 20 країнах світу. Росія стверджує, що має підтримку «Глобального півдня» у цій війні, але Шейко каже, що країни Африки, Латинської Америки та Азії знаходять резонанс у досвіді України з колоніалізмом та культурним стиранням.

Українські письменники та митці, яких несправедливо нехтував зовнішній світ, нарешті стають відомими. У 2025 році Польський інститут у Берліні присвятив виставку українському поету-дисиденту Василю Стусу, який загинув у радянському трудовому таборі в 1985 році. Наприкінці березня 2026 року книжковий відділ французького видання Le Monde присвятив статтю першому перекладу французькою мовою творів Стуса, поставивши питання, як дисидент такого рівня, як Солженіцин, Гавел чи Кундера, міг так довго залишатися ігнорованим.

Український журналіст Мстислав Чернов отримав престижну кінопремію «Оскар» за свій зворушливий документальний фільм про облогу Маріуполя. Зйомки з українськими солдатами на передовій, другий фільм Чернова, «2000 метрів до Андріївки», дали глядачам шокуючий смак війни у ​​ХХІ столітті.

Письменниця, професорка літератури та активістка Тетяна Огаркова каже, що Україна заслужила на увагу.

«Мужність українців показала, що все можливо. Усі хочуть знати: «Хто ці українці?». Саме тому українських митців, письменників та виконавців запрошують по всьому світу, саме тому перекладів українських книг більше, ніж будь-коли раніше. Саме тому, що ми вистояли, люди хочуть знати нас», – запевняє Огаркова.

Культурний сектор в Україні постраждав від війни. Багато митців пішли до армії або змінили професію, бо більше немає фінансування для їхньої роботи.

«Багато установ перебувають у режимі виживання. Так, кількість людей, які відвідують театр, зростає, але іноді страждає якість», – стверджує Шейко.

Він натякає на фотографію часів Боснійської війни 1990-х років, на якій зображена красива, ошатно вбрана жінка, яка йде вулицею Сараєво з укладеною зачіскою і байдужа до снайперів. Це відчуття непокори та стійкості – одна з причин, чому українці так багато відвідують культурні заходи. Потреба бути серед інших людей – ще одна.

Разом зі своїм чоловіком Володимиром Єрмоленком, філософом і головою Українського ПЕН-клубу, Огаркова та Шейко здійснюють культурні місії до прифронтових громад, таких як Херсон, де росіяни проводять «людські сафарі», атакуючи цивільних осіб за допомогою дронів. Незважаючи на смертельну небезпеку, місця проведення таких заходів завжди переповнені.

«У цій війні є геноцидний аспект, бо Росія намагається знищити ідентичність України. З 2022 року і дотепер кожен вірш чи книга, написані українцем, є актом опору», – наголошує Огаркова.

Поетеса Люба Якимчук, яка родом з окупованого Луганська, нагадує, що культура також може бути інструментом зла. В окупованих регіонах України «після російських танків з’явилися російські підручники, російське телебачення та російські пісні, щоб завершити справу, яку розпочали танки».

З 2022 року російський культурний експорт часто піддається оскарженню, оскільки він пов’язаний з дезінформацією та агресією. Росія досі має гроші, традиційні мережі та історичну спорідненість у деяких країнах.

«Але Україна має легітимність і рух. Україна відповідає реальності. Вона не так сильно вкорінена в минулому, як культурна дипломатія Росії. Вона вкорінена в демократичних цінностях і дедалі більше присутня на європейських культурних майданчиках і платформах, з яких Україну, можливо, в минулому виключали», – констатував Шейко.