Падіння імперій – Російської та Австро-Угорської після Першої світової війни – створило умови, за яких вперше в історії сучасної української нації з’явився реальний шанс побудувати власну державу, але вона не мала єдиного бачення свого майбутнього

Восени 1918 року здавалося, що мрія кількох поколінь українських патріотів та активістів руху за незалежність врешті-решт стає реальністю. Падіння імперій – Російської та Австро-Угорської – створило умови, за яких вперше в історії сучасної української нації з’явився реальний шанс побудувати власну державу. Проблема, однак, полягала в тому, що українці не мали єдиного бачення свого майбутнього. Як сталося, що, на відміну від поляків, вони не здобули незалежність у той час? За боротьбою проти більшовиків, «білих» росіян та поляків стояла не менш важлива суперечка про те, якою насправді має бути Україна: демократичною республікою, федерацією вільних націй чи сильною державою, яка базується на консервативних елітах. Про це йдеться в аналітичній статті польського видання Klub Jagiellońskiego, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Перша світова війна, чи історична можливість

У 1914-1921 роках українські землі стали не лише ареною конфлікту між великими європейськими державами, але й полем змагання протилежних політичних концепцій. Перша світова війна та більшовицька революція відкрили українцям можливість боротися за власну державність.

До літа 1914 року українські патріоти діяли в межах двох багатонаціональних імперій – Російської та Австро-Угорської. Ці активісти прагнули забезпечити якомога більшу автономію та права для свого народу в обох державах. Однак це передбачало радше політичну, ніж збройну боротьбу.

Після початку Першої світової війни ці ж люди не лише взялися за зброю, але й мали відповісти на дуже складне питання: якою має бути українська держава, побудована на руїнах імперій?

Проблема полягала в тому, що не було єдиної відповіді. Український національний рух розвивався зі середини ХІХ століття не лише в межах двох різних держав, а й у різноманітних соціальних та політичних середовищах.

Українські активісти руху за незалежність черпали натхнення з романтизму, лібералізму, соціалізму, консерватизму та федералізму. Як наслідок, коли виникла реальна можливість побудови державності, їм бракувало єдиного бачення політичної системи України, її місця в Європі чи її відносин із сусідами. Суперечка, яка десятиліттями обмежувалася сторінками наукових журналів та інтелектуальних кіл, раптово стала предметом реальних політичних дій.

Війна, а потім і революція, що спалахнула в Росії в 1917 році, мали стати «даром небес» для українців. Однак жодна з цих подій не сприяла розвитку нових ідей серед українських активістів; радше, вона викрила концепції, які визрівали десятиліттями.

Дехто уявляв майбутню Україну як демократичну республіку, засновану на широкій участі громадськості в політичному житті. Інші вважали, що новій державі потрібні, перш за все, сильний уряд та еліти, здатні керувати. Ще інші були переконані, що майбутнє Східної Європи полягає у федерації вільних націй, а не у ворогуючих національних державах.

Найвпливовішими платформами на той час були платформи Михайла Грушевського, В’ячеслава Липинського та Михайла Драгоманова. Кожен з них мав різне розуміння нації, держави та свободи. Кожен по-різному розглядав відносини з Росією, Польщею та іншими країнами регіону.

Україна Драгоманова – федерація вільних громад

Хоча Михайло Драгоманов навіть не дожив до початку Першої світової війни, померши у 1895 році, саме з нього ми повинні почати. ​​Думки Драгоманова вплинули на багатьох діячів Української Центральної Ради (парапарламентського органу, створеного після Лютневої революції 1917 року, який сформував ядро ​​української державності, а згодом став керівним органом Української Народної Республіки) та Михайла Грушевського, який став її головою.

Народжений у 1841 році, цей мислитель належав до покоління українських інтелектуалів, на яких сильно вплинуло Братство Святих Кирила і Мефодія. Це об’єднання прагнуло поєднати національну ідею з лібералізмом та федералізмом.

Драгоманов був одночасно федералістом і соціалістом. Він не вважав національну державу найвищою політичною метою. Його набагато більше цікавили рівність, розвиток самоврядування та побудова громадянського суспільства. Для нього Україна була передусім спільнотою громадян, а не інструментом для реалізації амбіцій політичних еліт.

Ідея федералізму посідала центральне місце в його мисленні. Драгоманов вважав, що майбутнє Східної Європи належить не централізованим імперіям чи конкуруючим націоналізмам, а федерації вільних спільнот та націй.

Держава має бути максимально децентралізованою, а основна частина політичного життя має бути зосереджена на місцевому рівні. Він вважав, що місцеві органи влади, регіональні громади та громадські організації важливіші за розгалужену центральну адміністрацію. У багатьох аспектах його бачення нагадувало західноєвропейські ліберальні концепції, хоча й було адаптовано до реалій багатонаціональної Східної Європи.

Це переконання також вплинуло на його ставлення до націоналізму. Драгоманов не заперечував права українців розвивати власну культуру та мову, але з великою недовірою ставився до будь-яких спроб підпорядкувати політику виключно національним інтересам.

Він побоювався, що націоналізм може легко перетворитися на нову форму гноблення, замінивши імперське панування конфліктом між націями. У цьому сенсі він залишався типово соціалістичним мислителем.

Цей напрямок мислення найчіткіше проглядається в його підході до Росії. Драгоманов був рішучим критиком царського самодержавства, але більшу частину свого життя не виступав за повне відокремлення України від Росії.

Він вважав, що імперію можна перетворити на демократичну федерацію рівноправних народів. Українцям мала бути надана широка політична та культурна автономія, зберігаючи при цьому зв’язки з іншими народами в її складі.

На відміну від інших націоналістів, таких як Дмитро Донцов, Степан Бандера та Роман Шухевич, він не розглядав Росію як вічного ворога, а як державу, що потребує глибокої політичної трансформації.

Драгоманов набагато прихильніше ставився до становища українців в Австро-Угорщині. Галичина пропонувала можливості для розвитку національної думки, які не мали аналогів порівняно з тими, що існували на російській стороні українських земель.

Галицька освіта, преса, громадські організації та політичне життя могли функціонувати відносно вільно. Однак це не означало, що діяч був захоплений Габсбурзькою монархією. Драгоманов розглядав Австро-Угорщину як менш гнітючу альтернативу царському режиму.

Його стосунки з Польщею були не менш складними. Драгоманов критикував історичне панування польських еліт на українських землях і неохоче представляв Україну як частину польської історичної спадщини. Він також критикував Січневе повстання.

Водночас він писав з повагою до польських традицій свободи, самоврядування та конституціоналізму. На відміну від багатьох українських націоналістів, він не розглядав поляків виключно крізь призму національного конфлікту. Для нього Польща була одночасно історичним супротивником і джерелом важливого політичного натхнення. Драгоманов також висловлював свою незгоду із русифікацією поляків.

З точки зору подальших подій, найбільшою слабкістю ідей Драгоманова виявилася його недооцінка сили сучасних націоналізмів. Бачення Драгоманова, яке ще перебувало під впливом Братства Святих Кирила і Мефодія, передбачало, що народи Східної Європи будуть готові до співпраці в рамках федерального устрою, заснованого на демократичних принципах.

Тим часом, на початку ХХ століття відбувся швидкий розвиток націоналістичних рухів, які дедалі більше розглядали політику як гру із нульовою сумою. У світі, де поляки та українці боролися за власні національні держави, федеральні проекти втратили свою політичну привабливість.

Однак, як не парадоксально, саме ця традиція Драгоманова сформувала значну частину еліт, які очолили українську революцію після 1917 року. Це дозволяє нам зрозуміти політику Михайла Грушевського та Центральної Ради.

Україна Грушевського – демократія і соціалізм

Автор монументальної «Історії України-Руси» був одним з інтелектуалів, які, безсумнівно, зробили внесок у розвиток сучасної української національної свідомості. Коли Російська імперія розпалася у 1917 році, Михайло Грушевський зіткнувся із завданням втілити його постулати у політичну практику.

Грушевський – багато в чому продовжувач спадщини Драгоманова – розумів націю не як етнічну спільноту чи політичну еліту, а як широку спільноту громадян. Як і Драгоманов, він також виступав за соціал-демократію. До кінця Першої світової війни він також виступав за федералізм.

На погляди Грушевського також сильно вплинула російська народницька традиція ХІХ століття, яка ідеалізувала селянство та відводила йому особливу роль. На його думку, селяни становили основу української нації та головну силу, здатну побудувати новий політичний лад. Тож не дивно, що, закладаючи основи української державності, Грушевський виступав за широку демократизацію суспільного життя, самоврядування та парламентаризм.

Це бачення також було глибоко антиавторитарним. Грушевський не довіряв сильній виконавчій гілці влади та боявся всіх форм політичної централізації. Досвід царського самодержавства показав, що концентрація влади неминуче призводить до гноблення та обмеження громадянських свобод.

Думка Драгоманова та народників знайшла своє відображення в Центральній Раді, очолюваній Грушевським. Цей найвищий орган Української Народної Республіки, створеної у січні 1918 року, був мозаїкою різних груп (у яких домінували соціалісти), а також були представлені національні меншини. Тому Центральна Рада була сформована насамперед як представник суспільства, а не як інструмент ефективного державного управління.

Подібний ідеалізм був очевидним у ставленні Грушевського до Росії. Всупереч подальшим інтерпретаціям, цей політик не розпочав свою кар’єру як прихильник повної незалежності України. Ще в 1917 році він виступав за широку автономію в рамках демократичної федерації, частиною якої мала бути Росія.

Грушевський, як і багато українських діячів, вихованих на спадщині Драгоманова, вважав, що падіння царизму відкрило можливість створення нової, федеративної держави, в якій українці зможуть вільно розвивати свою культуру та інституції. Лише агресивна політика більшовиків та їхні спроби підпорядкувати Україну Росії змусили Грушевського та його соратників дедалі більше схилятися до повної незалежності.

Ставлення Грушевського до Польщі було досить неоднозначним. З одного боку, поляки залишалися для нього природними суперниками українців у суперечці щодо Східної Галичини, особливо Львова. З іншого боку, Грушевський усвідомлював, що Польща може стати важливим партнером у боротьбі проти російського імперіалізму. На його думку, польсько-українські відносини ніколи не були позначені виключно конфліктом.

Парадокс української державності в концепції Грушевського полягав у тому, що її найбільша сила була водночас і найбільшою слабкістю. Демократична Україна, заснована на громадянській активності, самоврядуванні та парламентаризмі, була привабливим політичним баченням. Проблема, однак, полягала в тому, що її спроба була здійснена посеред революції, війни та розпаду існуючого порядку.

Поки більшовики створювали централізований апарат насильства та армію за армією, що проходила українськими землями, Грушевський вважав, що майбутнє належить політиці компромісу та демократичним принципам. Однак історія 1914-1921 років показала, що у Східній Європі на початку ХХ століття ті, хто був здатний застосовувати насильство, мали більше шансів на перемогу, ніж ті, хто був відданий будівництву демократії.

Україна Липинського – держава перед нацією

У той час як Драгоманов і Грушевський представляли подібний соціалістично-демократичний рух, В’ячеслав Липинський пропонував радикально інше рішення. Думка Липинського випливала із переконання, що головною проблемою України є не брак національної свідомості, а радше брак тривалої державності.

У той час як більшість українських діячів на рубежі ХХ століття розмірковували над тим, як створити сучасну націю, Липинський передусім запитував, як побудувати стабільну державу, здатну вижити у складних умовах Східної Європи.

Липинський жив на перехресті культур. Він походив із польської дворянської родини, яка оселилася на Волині. У Польщі він був відомий як Вацлав Ліпінський. Саме тому він з глибокою підозрою ставився до етнічного розуміння нації. На його думку, нація формується не лише через спільну мову чи походження, а насамперед через лояльність до держави. Українцем міг бути як україномовний селянин, так і польський землевласник або російський чиновник, за умови, що вони вважали Україну своєю політичною батьківщиною.

Це була одна з найоригінальніших, проте дещо анахронічних, концепцій в українській політичній думці початку ХХ століття. Липинський відкидав бачення нації як виключно етнічної спільноти, пропонуючи натомість модель політичної нації. На його думку, держава повинна передувати нації, а не бути її творінням. Тільки стабільні інституції, спільне управління та почуття відповідальності за долю держави можуть створити міцну політичну спільноту.

З цієї ж причини він критикував демократичний ідеалізм деяких українських еліт. Він вважав, що в умовах війни та революції молода держава потребує, передусім, ефективного уряду. Липинський виступав за авторитаризм, навіть диктатуру.

Активіст був переконаний, що без сильного політичного центру Україна не зможе протистояти зовнішньому тиску та внутрішньому хаосу. На відміну від Грушевського, Липинський не вірив, що широкий парламентаризм може забезпечити основу для державності в умовах революційної кризи.

Його ставлення до Росії було однозначно негативним. Липинський вважав російський імперіалізм найбільшою загрозою для української державності, незалежно від того, чи діяв він під царським чи більшовицьким прапором.

На думку Липинського, більшовизм не являв собою розрив з імперською традицією Росії, а лише її нову форму. Тому він відкидав як концепцію федерації з Росією, так і сподівання на демократизацію Російської держави. Незалежна Україна могла існувати лише як утворення, повністю незалежне від Москви.

Він набагато краще ставився до Австро-Угорщини. Для нього Габсбурзька монархія не була зразковою системою у строгому сенсі, а радше свідченням того, що різноманітні національні спільноти можуть разом створювати єдине політичне утворення без потреби взаємної асиміляції.

У світі, де домінували націоналізми, Липинський розглядав досвід Габсбургів як аргумент на користь побудови держави, заснованої на політичній лояльності, а не на етнічній однорідності.

Ставлення Липинського до Польщі було найцікавішим. Він не вважав польсько-український конфлікт неминучим. Навпаки, він розглядав його як одну з головних причин слабкості двох націй щодо Росії.

Хоча Липинський був нащадком польської шляхти, він намагався переконати землевласників, які проживали в Україні, що вони повинні пов’язувати своє майбутнє з українською державою, а не з відродженою Польщею. На його думку, лояльність до місця проживання була важливішою за етнічну ідентифікацію. Полякам, які проживали в Україні, не потрібно було переставати відчувати себе поляками, аби стати громадянами української держави — вони просто повинні бути лояльними до неї.

Липинський сподівався на співпрацю землевласників, інтелігенції та вищих класів, тоді як революційні реалії дедалі більше зміщували політику в бік уряду, який враховував би інтереси масових національних та соціальних рухів. В епоху селянських армій, радикального націоналізму та більшовицької мобілізації його концепція виявилася архаїчною та недостатньо просоціальною, щоб отримати широку підтримку.