Результати опитування виявились вражаючими – віра у пропаганду РФ є масовою серед російських військовополонених: 76% респондентів підтримали принаймні один із 18 наративів Кремля

Революційно нове дослідження засвідчує, що російські солдати, які воюють в Україні, не лише щиро вірять у державну пропаганду, але й що сила їхніх переконань тісно корелює з їхньою дегуманізацією українців, переконаністю в тому, що війна проти України є необхідною та законною, а також самоідентифікацією із «русским миром», за який вони готові воювати і померти. Ці результати ілюструють, як державна риторика може створювати умови для воєнних злочинів, допомагаючи закрити одну із найстійкіших правових прогалин у притягненні пропагандистів до відповідальності. Про це йдеться в аналітичній статті Тетяни Ворожко, редакторки-співробітниці глобальної команди юристів та журналістів «Розплата», Анни Вишнякової, міжнародної юристки із кримінальних справ і керівниці української неурядової організації LingvaLexa та письменника Пітера Померанцева на сторінках Foreign Policy, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Працюючи за підтримки Генеральної прокуратури України, українська неурядова організація LingvaLexa опитала 1060 російських військовополонених, які утримуються в українських таборах. Результати опитування виявились вражаючими – віра у пропаганду РФ є масовою серед російських військовополонених: 76% респондентів підтримали принаймні один із 18 наративів Кремля.

Найбільш поширені наративи повторювали основні тези Кремля: що росіяни та українці – це один народ, що збройні групи на Донбасі та в Криму – це звичайні українці, які захищають свої права, що «Україна – це «західна маріонетка» і що «НАТО веде війну проти Росії «через Україну».

Навіть найменш популярні з цих наративів – ідея про те, що політичне та військове керівництво України є «нацистами», що «НАТО має біолабораторії в Україні для нападу на Росію» та що Збройні сили України використовують цивільних осіб як живий щит – досі вірять понад 60% опитаних військовополонених.

Ці заяви є явно неправдивими. Військова участь Росії, політичний контроль та економічна та адміністративна інтеграція так званих Донецької та Луганської народних республік, а також анексія Криму, є задокументованими. У той час як країни НАТО надають Україні військову та фінансову допомогу, саме українські збройні сили несуть основний тягар бойових дій. Уявлення про те, що росіяни та українці є одним народом, спирається на імперську історіографію XIX століття, сформовану політичними потребами Російської імперії та вкорінене у вибірковому читанні історії.

Сотні міжнародних журналістів і спостерігачів, які працювали в Україні протягом останніх чотирьох років, не знайшли жодних доказів того, що керовані НАТО біолабораторії, «нацисти» у керівництві України чи Збройні сили України навмисно використовують цивільних для оборонних цілей.

Щоб зрозуміти силу цих переконань, дослідники попросили російських військовополонених оцінити свою згоду із кожним наративом за шкалою від 0 до 10, враховуючи нюанси, а не приховування. Вони виявили, що найпоширеніші переконання здебільшого збігаються із найпопулярнішими.

Респондентів також попросили, використовуючи ту саму шкалу, оцінити, чи була так звана «спеціальна військова операція» — термін Кремля для війни — «необхідною, виправданою та легітимною» — і чи розглядали б вони можливість повернення до лав Збройних сил Росії в рамках обміну полоненими.

Щоб дослідити ідентичність та ставлення до українців, дослідники використовували візуальні посібники. В одному дослідженні респондентів попросили позначити своє місцезнаходження відносно кола, що представляє так званий «русский мир», який визначається як «ідеологія, зосереджена навколо віри в те, що існує єдиний, об’єднаний культурний та цивілізаційний простір, зосереджений навколо російської мови, православного християнства та спільного історичного досвіду».

В іншому, на основі стандартної еволюційної діаграми, їх попросили вказати, де, на їхню думку, українці знаходяться на шкалі від мавпи до сучасної людини.

Порівняння двох наборів відповідей виявляє чітку закономірність: сильніша віра у пропаганду корелює із більшим виправданням війни, глибшою ідентифікацією із так званим «русским миром» та більшим рівнем дегуманізації українців.

Солдати, які повністю сприйняли пропаганду, у шість разів частіше сприймали війну як цілком легітимну. Близько половини опитаних російських військовополонених визнали, що «відчувають себе повністю «злитими» з ідеологією русского мира», порівняно із приблизно 40% серед тих, хто має слабші переконання.

Найбільш вражаючі результати стосуються дегуманізації. Близько 43% респондентів не надали українцям повноцінних людських рис, що оцінює їх у середньому лише на 88% від повного людського розвитку – приблизно посередині між кроманьйонцями та сучасними людьми. Серед тих, хто слабше вірить у це, цієї думки дотримувалися 36% опитаних; частка тих, хто твердо вірить у це, зросла до 54%.

Розглянемо рівень переконання, який необхідний солдатам, аби визнати, що вони вважають українців, які взяли їх у полон, тримали у таборі для військовополонених і проводили саме опитування, неповністю людськими. Ця оцінка є ще більш вражаючою, враховуючи, що багато тих самих респондентів одночасно прийняли ідею про те, що росіяни та українці – це «один народ».

Врешті-решт, найчіткіший зв’язок між пропагандою та діями проявляється у готовності повернутися на фронт в Україну. Загалом, 12,8% російських військовополонених заявили, що повернуться до лав Збройних сил РФ після звільнення. Це може здатися відносно низьким показником, але врахуйте, що це люди, які безпосередньо брали участь у бойових діях в Україні, де, за оцінками, російські війська зазнали майже 1,4 мільйона вбитих, поранених або зниклих безвісти з початку повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року.

Серед тих, хто твердо вірить у пропаганду, ця цифра різко зростає: приблизно третина військовополонених РФ висловила певну готовність повернутися до лав Збройних сил Росії, а 22% респондентів були готові знову вступити до бойових дій.

Пропаганда не є єдиним рушійним фактором — економічний тиск, примус та бажання уникнути в’язниці також впливають на рішення. Але результати дослідження підкреслюють ключову роль пропаганди у дегуманізації ворога та готовності продовжувати війну.

Усі респонденти цього дослідження проживали в Росії до розгортання військ і не мали безпосереднього досвіду життя в Україні поза межами війни; їхнє сприйняття було майже повністю сформоване пропагандою.

Натомість ті, хто був мобілізований з окупованих українських територій — приблизно 50 000 українців з початку повномасштабного вторгнення РФ — залучених через так звані ополчення Донецької Народної Республіки/Луганської Народної Республіки та безпосередньо Росією — проживали в Україні до 2014 року.

17 глибинних інтерв’ю, проведених проектом «Розплата» — глобальною командою журналістів та юристів, які документують, оприлюднюють та будують справи про злочини, — з військовополоненими з окупованих територій, показують, як пропаганда створює основу, яка дозволяє людям виправдовувати участь у війні проти власної країни.

Усі опитані заявили, що не мали проблем з проживанням в Україні до 2014 року, спілкуванням російською мовою чи спілкуванням з людьми з інших регіонів країни. Відбиток пропаганди очевидний у їхній мові — вони називають українські збройні сили «карателями» та повторюють твердження, що Україна обстрілювала Донбас протягом восьми років.

Наративи, які формують ці групи, відрізняються, але вони перетинаються у важливих аспектах. На відміну від російських військовополонених, ті, кого мобілізували з окупованих територій, не наполягали на тому, що росіяни та українці – це «один народ». Натомість багато опитаних російських військовополонених висловлювали невпевненість у власній ідентичності, визначаючи її в регіональних чи лінгвістичних термінах. Багато респондентів визнавали участь російських військових та примусову мобілізацію, водночас раціоналізуючи як сепаратистський рух, так і роль Москви.

Найбільш різка розбіжність стосується війни загалом. Більшість опитаних полонених вважають, що захищають Донбас – за підтримки Росії – від українських військ, і намагалася пояснити конфлікт за межами цієї території, вдаючись до різних теорій змови. Як сказав один 24-річний луганчанин, Росія діяла, аби запобігти «наближенню України та Сполучених Штатів до своїх кордонів», невпевнено припускаючи, що американські кораблі або навіть ядерні об’єкти можуть бути розгорнуті поблизу.

Об’єднує обидві групи їхня ворожість до Революції Гідності 2014 року або Євромайдану, масового народного повстання, яке почалося в Києві після того, як президент Віктор Янукович різко змінив євроатлантичний курс на тіснішу інтеграцію з РФ. Пропагандистський наратив про те, що революція 2014 року була державним переворотом, був четвертим найсильнішим переконанням серед російських військовополонених у дослідженні.

Для військовополонених з окупованих територій, Євромайдан також був начебто зрежисованим.

«Люди не просто повстають самі по собі — за ними завжди стоїть лідер», — сказав один респондент.

Інший відкинув протести, назвавши їх справою людей, яким «нічого робити».

Дослідження LingvaLexa та інтерв’ю в рамках проекту «Розплата» вказують на чіткий зв’язок між вірою у вигаданий пропагандистський світ та готовністю діяти в реальному світі, зокрема скоювати воєнні злочини та масові звірства.

У 1945 році на Міжнародному військовому трибуналі (більш відомому як Нюрнберзький процес) двоє високопоставлених нацистських функціонерів зіткнулися зі звинуваченнями у поширенні ненависницької пропаганди, яка підживлювала геноцид єврейського населення, але лише один з них був визнаний винним. Юліуса Штрайхера, засновника газети «Der Stürmer», було засуджено до смертної кари через повішення за злочини проти людяності. Трибунал дійшов висновку, що його невпинна антисемітська пропаганда сприяла створенню умов для Голокосту. Обвинувачення змогло довести, що Штрайхер знав про звірства, скоєні проти єврейського населення, але продовжував, як видавець і письменник, закликати до виключення євреїв з німецького суспільства, очорнюючи, обмовляючи та дегуманізуючи їх.

Але Ганса Фрітше, який до 1938 року очолював німецький відділ преси у Міністерстві пропаганди Німеччини, а пізніше керував радіомовленням, було виправдано. Фрітче щодня видавав німецьким редакторам директиви з приводу того, як презентувати ключові нацистські ідеї, зокрема так зване «єврейське питання», а потім вів радіопрограму, в якій особисто поширював антисемітські повідомлення.

Під час судового розгляду Фрітше зміг применшити свою відповідальність, заперечуючи руйнівний вплив пропаганди. Зрештою, він не уникнув відповідальності. Німецький суд з денацифікації пізніше визнав, що він відіграв значну роль у підтримці нацистського режиму та що його пропаганда суттєво сприяла злочинам. Фрітше засудили до дев’яти років позбавлення волі – максимального можливого покарання.

З 1945 року міжнародне право, яке визначає пропаганду та її роль у підбурюванні до насильства, включаючи геноцид, еволюціонувало завдяки правовим розробкам та судовій практиці, зокрема стосовно геноциду в Руанді, де радіопередачі відіграли ключову роль у підбурюванні до масових вбивств, а також воєн у колишній Югославії.

Ці висновки дослідження LingaLexa можуть мати доказову цінність для майбутніх механізмів відповідальності, чи то через новий трибунал, що розглядатиме злочин агресії, чи то через існуючі міжнародні та національні юрисдикції.

Зокрема, результати опитування можуть допомогти обґрунтувати аргументи про те, що пропаганда була не просто паралельним явищем, що супроводжує війну, а функціональним інструментом, який сприяв її підготовці, виправданню та продовженню війни. Наприклад, докази, що показують зв’язок між викриттям пропаганди та інтернаціоналізацією наративів, які легітимізують війну, можуть продемонструвати, що такі повідомлення були не політично випадковими, а операційно значущими. Так само кореляції між дотриманням пропаганди, дегуманізацією українців та готовністю знову вступити у бойові дії можуть бути релевантними для демонстрації того, як пропаганда сприяла механізму агресії та насильства.

Ці висновки сприяють зростаючому обсягу робіт з визначення юридичних способів притягнення пропагандистів до відповідальності. У нещодавньому звіті Reckoning Project та Global Rights Compliance дослідили, як пропаганда може переходити у злочинну поведінку. Вони стверджують, що коли пропаганда навмисно та матеріально підтримує злочини — шляхом сприяння, координації або допомоги в їх приховуванні — вона може досягти юридичного порогу відповідальності, включаючи сприяння та підбурювання до спільної злочинної мети.

Як мінімум, результати опитування російських військовополонених можуть допомогти контекстуалізувати пропаганду не як ізольований вияв, а як частину організованої системи, здатної формувати ставлення, легітимізувати злочинну поведінку та зменшувати моральні обмеження щодо участі в насильстві. Вони можуть допомогти подолати постійний доказовий розрив між пропагандистською продукцією, з одного боку, та юридично визнаним внеском, наміром чи знанням, з іншого боку.