Ключовий елемент концепції полягає в тому, що Європа має перейти від політики реагування на проблеми до політики стратегічного «посилення» України. Причому це посилення має відбуватися одразу у кількох площинах — від інтеграції, єдиного ринку та модернізації енергетики до залучення приватного капіталу, реформування управління післявоєнною відбудовою та захисту критичної інфраструктури від геополітичних ризиків

Війна Росії проти України поступово змінює саму логіку європейської політики щодо Києва. Якщо на початку повномасштабного вторгнення головним завданням було допомогти Україні вистояти, то тепер перед Європейським Союзом постає значно складніше питання: як зробити Україну довгостроково стійкою, економічно життєздатною та невід’ємною частиною європейського безпекового й економічного простору ще до її формального вступу до ЄС. Саме цю проблему розглядає аналітичний звіт Інституту досліджень безпеки Євросоюзу (EUISS). Його автори виходять із того, що масштаб майбутніх викликів значно перевищує можливості традиційної моделі допомоги. Україні потрібні не лише кошти на оборону чи відновлення зруйнованої інфраструктури. Йдеться про формування нової економічної, енергетичної, оборонної та інституційної моделі держави, яка одночасно відповідатиме вимогам майбутнього членства в ЄС і посилюватиме безпеку самої Європи. Foreign Ukraine пропонує ознайомитись із найважливішими фрагментами аналітичного звіту.

Ключовий висновок аналітичного звіту полягає в тому, що Європа має перейти від політики реагування на проблеми до політики стратегічного «посилення» України. Причому це посилення має відбуватися одразу у кількох площинах — від інтеграції, єдиного ринку та модернізації енергетики до залучення приватного капіталу, реформування управління післявоєнною відбудовою та захисту критичної інфраструктури від геополітичних ризиків.

Від перспективи членства — до реальної інтеграції

Однією з найбільш принципових ідей дослідження є необхідність змінити підхід до європейської інтеграції України.

Формальне членство в ЄС залишається стратегічною метою Києва, однак процес вступу може бути тривалим. Він залежить не лише від темпів українських реформ, а й від політичної готовності самих держав-членів до подальшого розширення Союзу. Тому постійне створення очікувань щодо швидкого вступу може мати протилежний ефект — породжувати розчарування та послаблювати довіру до європейського проекту.

EUISS пропонує іншу модель: не чекати завершення переговорів про вступ, а поступово інтегрувати Україну в європейські системи вже зараз.

Автори називають це «інтеграційним акселератором». Його логіка полягає в тому, щоб практична інтеграція випереджала формальне членство. Серед пріоритетів — електроенергетика, цифрова сфера, промислові стандарти, торгівля, транспорт та оборонно-промислова кооперація. Повне поєднання українського та європейського ринків електроенергії до 2027 року, зокрема, могло б одночасно сприяти відновленню України, залученню інвестицій та зміцненню енергетичної безпеки Європи.

Водночас інтеграція не повинна залишатися суто технократичним процесом. Якщо Україна поступово бере на себе дедалі більше зобов’язань щодо імплементації правил ЄС, то має отримувати і відчутні політичні та інституційні переваги.

Серед запропонованих механізмів — участь українських міністрів без права голосу в окремих засіданнях Ради ЄС з питань енергетики, транспорту, цифрової політики та оборонно-промислового співробітництва, а також поступове залучення України до європейських платформ та агентств.

Це принципово важливо: євроінтеграція має сприйматися українським суспільством не лише як система вимог і реформ, а як процес набуття реального політичного та економічного статусу всередині Європи.

Показовим прикладом такого підходу є приєднання України до політики Roam Like at Home з 2026 року. Подібні рішення мають значно більший політичний ефект, ніж може здатися: громадянин безпосередньо бачить результат європейської інтеграції у повсякденному житті.

Головна проблема післявоєнної відбудови — не тільки гроші

Масштаб фінансової потреби України є одним із головних викликів. За оцінкою авторів дослідження, країні знадобиться щонайменше 20 млрд євро зовнішнього державного фінансування щороку протягом наступного десятиліття, не враховуючи величезного обсягу приватних інвестицій.

При цьому можливості донорів не є безмежними. Європейські держави одночасно збільшують власні оборонні витрати, а міжнародні фінансові ресурси стають більш конкурентними. Тому питання полягає не лише в тому, скільки коштів можна залучити, а й у тому, наскільки ефективно Україна зможе ними управляти.

Саме тому одним із найцікавіших практичних рішень у дослідженні є створення єдиного collector pipeline — системи, яка об’єднала б усі потоки фінансування від різних донорів, міжнародних фінансових організацій, державних органів та приватних інвесторів.

Фактично йдеться про створення єдиного цифрового середовища для планування, відбору, фінансування та контролю проєктів відбудови. Його основою має стати модернізована система DREAM.

Сьогодні різні донори та українські державні структури використовують паралельні механізми, бази даних і процедури. Через це інформація про фінансування та проєкти залишається фрагментованою, а держава не завжди має повну картину щодо того, які кошти вже виділені, на які проєкти вони спрямовані та де існують прогалини.

Єдина система могла б вирішити одразу кілька проблем: підвищити прозорість, зменшити корупційні ризики, покращити планування та забезпечити більш справедливий розподіл ресурсів між регіонами.

Особливе значення тут має децентралізований компонент. Автори дослідження наголошують, що місцеві громади повинні отримати реальну можливість формувати та подавати проєкти відновлення. Інакше існує ризик, що регіони з більшою адміністративною спроможністю залучатимуть непропорційно більше ресурсів, тоді як слабші громади залишатимуться позаду.

Отже, цифровізація управління відбудовою у запропонованій моделі — це не просто питання зручності. Вона має стати інструментом економічної ефективності, прозорості та суспільної довіри.

Без приватного капіталу післявоєнна відбудова не відбудеться

Навіть масштабна міжнародна допомога не зможе повністю профінансувати відновлення України. Тому другий ключовий напрям — залучення приватного капіталу.

Дослідження пропонує концепцію Big on Board, яка передбачає створення умов для масштабної участі великих міжнародних компаній у відновленні України.

Проблема очевидна: Україна залишається високоризиковим ринком. Серед факторів, які стримують інвесторів, — війна, загроза нової ескалації, політичні та регуляторні ризики, корупція, нестача робочої сили та нерівномірність безпекової ситуації в різних регіонах.

Тому одного покращення інвестиційного законодавства буде недостатньо. Потрібна система de-risking, тобто зниження ризиків для приватного інвестора за допомогою державних і міжнародних фінансових інструментів.

EUISS пропонує використовувати змішане фінансування, гарантії, страхування першого збитку та інструменти здешевлення кредитів. Особливе значення матимуть гарантії для компаній, які інвестуватимуть у критичну інфраструктуру — енергетику, комунальні послуги, цифрові мережі, транспорт, тепло- та водопостачання.

Водночас Україна повинна створити внутрішню систему стимулів. Йдеться не стільки про традиційні податкові пільги, скільки про стимули, пов’язані безпосередньо з інвестиціями: прискорену амортизацію, гранти на дослідження та розробки, підтримку зеленого переходу, інвестиційні кредити та механізми співфінансування.

Окремо пропонується трансформувати UkraineInvest у своєрідний «єдиний офіс» для іноземного інвестора, який допомагатиме компаніям проходити процедури ліцензування, податкової реєстрації та регуляторного комплаєнсу.

Таким чином, логіка має змінитися: держава повинна не просто запрошувати інвестора в Україну, а створювати для нього інфраструктуру зниження ризиків.

Енергетика: від відновлення зруйнованого до створення нової системи

Окреме місце у дослідженні займає енергетика. Російські атаки фактично перетворили Україну на полігон для випробування стійкості енергетичної системи.

За оцінкою авторів дослідження, з початку повномасштабного вторгнення Україна втратила половину своєї енергетичної інфраструктури, що відповідало приблизно 70% довоєнної потужності. Водночас війна дала Україні унікальний досвід швидкого ремонту, децентралізації, накопичення критичного обладнання та функціонування енергосистеми в умовах постійних атак.

Саме тут дослідження пропонує відійти від логіки простого відновлення довоєнної моделі.

Відбудувати стару централізовану систему — означає відтворити її вразливості.

Натомість Україні пропонується розвивати розподілену енергетику: локальну генерацію, накопичувачі енергії, відновлювані джерела, електрифікацію промисловості, транспорту та опалення.

Парадоксально, але масштаб руйнувань може прискорити енергетичну трансформацію України. Знищення значної частини теплової генерації створює можливість швидше перейти до чистішої та більш децентралізованої системи.

Для Європи це також стратегічна можливість. Україна має значний потенціал у сфері сонячної та вітрової енергетики, газу, енергетичних сховищ, а також людський капітал і досвід забезпечення стійкості системи під час війни.

Тому Україну пропонується розглядати не просто як отримувача європейської енергетичної допомоги, а як майбутню опору енергетичної безпеки Центральної та Східної Європи.

Це означає, що інвестиції мають спрямовуватися не лише на ремонт пошкоджених об’єктів, а й на нову генерацію, системи зберігання енергії та модернізацію мереж.

Китайський фактор: від заборони до управління ризиками

Окремий виклик для майбутньої реконструкції — потенційна участь Китаю.

Фінансова потреба України настільки велика, що повністю виключити китайський капітал із процесу відбудови може бути складно. Пекін має промислові потужності, фінансові ресурси та досвід участі у великих інфраструктурних проєктах.

Однак автори дослідження звертають увагу на три ключові ризики: шпигунство, диверсії та формування довгострокової технологічної залежності.

Якщо китайські компанії отримають контроль або значний вплив на енергетичні, транспортні чи цифрові системи, технічний доступ до них може створити потенційні можливості для збору інформації або втручання у роботу критичної інфраструктури. Крім того, використання китайських технологічних стандартів може сформувати залежність від китайських постачальників на десятиліття.

Однак автор дослідження не пропонує повністю закривати український ринок для Китаю. Навпаки, пропонується «калібрувати» китайську присутність — дозволяти інвестиції там, де вони можуть бути корисними, але встановити жорсткі обмеження для критично важливих секторів.

Для цього Україна могла б запровадити механізми перевірки іноземних інвестицій, оцінки ризиків постачальників, контролю державних субсидій іноземних компаній та спеціальні критерії безпеки для державних закупівель.

Фактично йдеться про перенесення в українське законодавство частини європейської практики економічної безпеки — зокрема підходів до високоризикових постачальників, критичної інфраструктури та іноземних інвестицій.

Це особливо важливо з огляду на майбутнє членство України в ЄС. Інфраструктурні рішення, які будуть ухвалені під час відбудови, визначатимуть технологічну орієнтацію країни на десятиліття.

ЄС і США: конкуренція за Україну чи спільний інтерес?

Ще один важливий висновок дослідження стосується трансатлантичних відносин.

Європейський Союз та США можуть мати різні економічні пріоритети щодо майбутнього України. Для Вашингтона значний інтерес становлять природні ресурси, видобування корисних копалин, порти, енергетика та інші комерційні можливості. ЄС, своєю чергою, розглядає відбудову України як складову її майбутнього вступу до Союзу.

Проте ці підходи не обов’язково мають вступати в конфлікт.

EUISS пропонує створити Peace and Prosperity Compact — Пакт миру та процвітання, який об’єднав би ЄС, США, Україну, країни G7, а також інших партнерів, зокрема Японію, Канаду, Велику Британію та Норвегію.

Його метою було б не усунути конкуренцію між американськими та європейськими компаніями, а створити спільні правила гри.

Таке партнерство могло б охоплювати модернізацію інфраструктури, покращення інвестиційного клімату, приватизацію державних підприємств, захист прав власності, розвиток трудового потенціалу, критичну інфраструктуру та створення ланцюгів доданої вартості навколо критичної сировини.

Особливий інтерес становлять українські критичні мінерали. Замість того щоб обмежуватися видобуванням сировини, Україна могла б розвивати повні ланцюги — від видобутку й переробки до виробництва продукції з високою доданою вартістю. Це дозволило б залишати більшу частину економічної вигоди всередині країни.

Таким чином, відбудова може стати не черговим проєктом міжнародної допомоги, а механізмом включення України до глобальних виробничих ланцюгів.

Головна зміна — Україна перестає бути лише отримувачем допомоги

Усі запропоновані у дослідженні рішення об’єднує одна принципова ідея: роль України у відносинах з Європою має змінитися.

Україна не повинна залишатися лише країною, яку потрібно фінансувати, захищати та відбудовувати. Її необхідно розглядати як державу, яка сама може створювати стратегічну цінність для Європи.

Це стосується передусім оборонної промисловості. Україна вже має значний бойовий досвід, швидко розвиває власне виробництво озброєнь і може стати важливим партнером європейського оборонно-промислового комплексу. Спільне виробництво зброї і технологій в Україні та країнах ЄС здатне одночасно зміцнити обороноздатність Києва і збільшити виробничі можливості Європи.

Не менш важливим активом є український людський капітал. Близько 5 мільйонів українців нині проживають у країнах ЄС. У дослідженні пропонується розглядати їх не лише як людей, які були змушені залишити країну через війну, а як потенційний ресурс для майбутнього відновлення України — через повернення, інвестиції, підприємництво і трансфер знань.

У цьому сенсі відбудова України — це не просто відновлення зруйнованих будинків, мостів чи електростанцій. Це перебудова економічної моделі країни.

Чи стане відбудова новим етапом євроінтеграції?

Пропозиції EUISS фактично дозволяють по-новому подивитися на майбутню реконструкцію України.

Традиційна модель передбачає послідовність: спочатку війна, потім мир, потім відбудова, реформи та, зрештою, членство в ЄС.

Запропонована модель значно складніша. Вона передбачає, що оборона, реформи, відбудова, економічна інтеграція та європейська безпека мають відбуватися паралельно.

Саме тому гроші ЄС пропонується прив’язувати не лише до фізичного відновлення, а й до конкретних інтеграційних результатів — в енергетиці, цифровій сфері, транспорті, оборонній промисловості та реформуванні державного управління. Водночас доступ до європейського ринку має супроводжуватися перехідними механізмами та фінансовою підтримкою українських секторів, які можуть зіткнутися з посиленням конкуренції.

Це дозволяє поєднати дві цілі, які інколи розглядаються окремо: допомогти Україні вистояти та підготувати її до членства в ЄС.

Висновок: Україні потрібна не просто відбудова, а незворотна інтеграція

Дослідження EUISS фактично пропонує переосмислити сам термін «підтримка України».

Підтримка — це фінансування армії, бюджетна допомога, ремонт енергетичних об’єктів або гуманітарні програми. Стратегічне посилення — значно більше. Це створення таких економічних, інституційних та технологічних зв’язків між Україною та ЄС, які роблять їхнє майбутнє дедалі більш взаємозалежним.

Для цього необхідно одночасно створити єдину систему управління коштами відбудови, залучити приватний капітал, модернізувати енергетичну систему, захистити критичну інфраструктуру від геополітичних ризиків, поглибити оборонно-промислову кооперацію та прискорити практичну інтеграцію України до європейського простору.

Найважливіше — змінити саму філософію процесу. Україна не повинна чекати на членство в ЄС, щоб почати жити за логікою європейського економічного та безпекового простору. Європейська інтеграція може і повинна відбуватися ще до формального вступу.

У такому підході зацікавлена не лише Україна. Сильна українська економіка, інтегрована енергетична система, потужний оборонно-промисловий комплекс та стійка критична інфраструктура означатимуть сильнішу Європу.

Тому майбутнє України в Європі — це вже не лише питання розширення Європейського Союзу. Це питання майбутньої архітектури європейської безпеки, економіки та енергетики.

І саме від того, наскільки швидко ЄС зможе перейти від політики допомоги до політики стратегічного партнерства, залежатиме не лише успіх української відбудови, але й здатність самої Європи протистояти довгостроковим геополітичним викликам.