За чотири роки повномасштабного вторгнення Росії, українська освіта пройшла шлях від занедбаних підвалів із тьмяним світлом лампочок до спеціально побудованих підземних шкіл і дитячих садків вартістю у десятки та сотні мільйонів гривень

Максиму та Софії по п’ять років. Для них підвал дитячого садка — це не просто укриття, де вони ховаються на кілька хвилин, аби перечекати небезпеку. Тут вони малюють, їдять, граються та сплять. Про це йдеться у спецрепортажі польського видання Sestry, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

За чотири роки повномасштабного вторгнення Росії, українська освіта пройшла шлях від занедбаних шкільних підвалів із тьмяним світлом лампочок до спеціально побудованих підземних шкіл та дитячих садків вартістю у десятки та сотні мільйонів гривень.

Вони дозволяють дітям повернутися від онлайн-навчання до парт і справді рятують життя. Однак, водночас, створюють один із парадоксів дитинства під час війни: іноді найбезпечніше місце в житті дитини — це під землею.

Чому онлайн-навчання не було рішенням

Після повномасштабного вторгнення РФ, дистанційне навчання було практично єдиним варіантом продовжити освіту, особливо у містах, розташованих поблизу російського кордону або лінії фронту.

Одним із правил у багатьох школах є вмикання камер під час уроків. І причина не лише у дисципліні.  З часом виявилося, що дистанційне навчання має свої недоліки. Діти пропускали досвід звичайного шкільного життя.

Після довгих місяців онлайн-навчання деякі ледве впізнавали своїх однокласників особисто: протягом усього навчального року вони бачили одне одного лише через маленькі віконця на екрані. Підлітки дедалі частіше відмовлялися вмикати камери — одні соромилися висипу на обличчі, а інші — зміни зовнішності чи голосу.

Іноді причина була ще простішою. ​​Після евакуації сім’ї жили у незнайомців або у тимчасовому житлі, а діти не хотіли показувати однокласникам свою тісну кімнату, старі меблі чи молодших братів і сестер, які постійно з’являлися на картинці.

Олена Пономаренко, психолог Центру психологічної підтримки «Впевненість», каже, що дистанційне навчання стало для дітей не лише освітньою втратою, але й соціальною. Їм важче зосереджуватися, вирішувати конфлікти особисто та читати емоції інших. У деяких розвинулася потреба у дотику, інші ж бояться близького контакту.

Повернення до класу для українських дітей – це вже не просто питання якісної освіти. Це шанс знову бути серед однолітків і, хоча б на кілька годин, відчути себе звичайними учнями.

Укриття, яке справді врятувало життя

24 червня 2025 року понад 20 дітей у дитячому садку № 6 у Дніпрі проводили звичайні заняття. Пролунала повітряна тривога. Вчителі швидко відвели дітей до підвалу, який переобладнали на бомбосховище. За кілька хвилин неподалік стався вибух.

Ударна хвиля пошкодила будівлю, розбивши 36 вікон і зруйнувавши стелі, двері та підлогу. Скло падало прямо на столи та ліжечка у кімнаті, де щойно були діти.

«Діти були у підвалі, але, звичайно, вони почули вибух. Комусь потрібні були обійми, хтось сидів у кутку і просив не рухати його, багато дітей плакали. Але разом ми впоралися», – згадує Надія Дегтяренко, виконуюча обов’язки директорки дитячого садка.

Після ремонту дошкільний заклад знову відкрився. Через часті ракетні атаки та атаки безпілотників вони вирішили перенести значну частину повсякденного життя під землю: заняття, ігри, харчування, денний сон. Коли немає небезпеки, діти граються надворі. Лунає сирена – всі повертаються до підвалу.

Саме тут п’ятирічні Максим і Софія малюють морський пейзаж і пояснюють, чому їм подобається підвал: «Тому що це безпечне укриття від вибухів».

Підвал врятував дітей. Але наскільки він безпечний?

Історія дошкільного закладу № 6 демонструє найважливіше: навіть простий підвал може врятувати життя. Якби діти того дня залишилися у своїй групі, то уламки скла, які за лічені хвилини впали на їхні столи та ліжка, могли б серйозно їм пошкодити.

Але «підвал», «укриття», «криївка» та «підземна школа» – це не одне й те саме.

За роки війни ці слова настільки вкоренилися в українській лексиці, що часто використовуються як синоніми. Насправді рівень захисту різний.

Найпростіше укриття – це переобладнаний підвал, перший поверх або інше заглиблене приміщення. Воно зменшує ризик ураження осколками, склом та ударними хвилями, але спочатку не було розроблено як спеціальна захисна споруда.

Радіаційне укриття – спеціально розроблена захисна споруда. Незважаючи на назву, це стосується не лише радіації: сучасні укриття також пропонують захист від звичайної зброї. До цього типу належить значна частина того, що зараз називають «підземними школами».

Укриття являє собою ще вищий рівень захисту. Простіше кажучи, це не просто суцільне підземне приміщення, а автономна споруда, яку можна ізолювати від зовнішнього середовища.

Укриття має мати герметичні захисні двері, системи фільтрації та вентиляції повітря, водопостачання, каналізацію, резервне живлення, санітарні приміщення та аварійні виходи.

Інженерні системи повинні дозволяти людям самостійно перебувати всередині щонайменше 48 годин. Саме тому не можна перетворити старий шкільний підвал на укриття, просто встановивши парти, екологічно чистий туалет та генератор.

Також не існує універсальної, магічної глибини, на якій приміщення стає безпечним. Конструкція, міцність стелі, тип ґрунту, рівень ґрунтових вод, ризик затоплення, входи, аварійні виходи та інженерні системи – все це має значення. На деяких ділянках будівництво підземного укриття може бути технічно складним або вимагати зовсім інших інженерних рішень.

Існують також будівлі із подвійним призначенням. У мирний час це може бути підземний паркінг або станція метро, ​​а у надзвичайних ситуаціях – укриття, за умови, що будівля має необхідні захисні властивості.

Те, що щось знаходиться під землею, не означає автоматично, що воно однаково безпечне. Навіть станції метро відрізняються своєю конструкцією, глибиною, системами вентиляції, входами та можливостями герметизації.

На початку 2026 року в Україні було приблизно 66 600 захисних споруд. Близько 43 000 з них були найпростішими укриттями. Близько 16 000 були радіоактивними укриттями, а 6 700 – безпечними спорудами.

Отже, майже 65% українських укриттів є найпростішими. Тому що їх можна побудувати найшвидше.

Чому б просто не побудувати справжні укриття?

Після чотирьох років війни це питання видається логічним. Якщо спеціальна захисна споруда безпечніша за переобладнаний підвал, чому Україна досі так сильно покладається на підвали?

У 2025 році в Україні було побудовано 133 нових, повністю функціональних укриттів та споруд подвійного призначення. Вони забезпечили місце приблизно для 54 000 осіб. Того ж року було адаптовано 2643 існуючі підземні приміщення, створивши місце для понад 500 000 осіб. Будівництво укриття з нуля вимагає пошуку відповідної земельної ділянки, проведення досліджень ґрунту та підземних вод, підготовки проекту, проведення земляних робіт, будівництва залізобетонних конструкцій, обладнання охоронюваних входів та евакуаційних виходів, встановлення систем вентиляції, водопостачання та каналізації, а також забезпечення аварійного електропостачання. Це триває місяці та коштує десятки, а часто й сотні мільйонів гривень.

Підземна школа у Високому, Харківської області, площею приблизно 900 квадратних метрів, коштувала понад 120 мільйонів гривень. Вартість великих споруд може перевищувати 200–300 мільйонів гривень.

І укриття потрібне зараз. Це одна з причин, чому Україна зробила одразу дві речі: побудувала укриття з нуля та адаптувала те, що вже було під землею, до нових потреб. Таким чином, старі підвали були перетворені на класні кімнати.

Діти під землею

Харків, який з початку повномасштабної війни зазнає інтенсивних російських обстрілів, розташований приблизно за 40 кілометрів від російського кордону, і регулярні очні заняття стали неможливими надовго. Але місто має величезну підземну інфраструктуру — метро.

У 2023 році на станціях харківського метро почали облаштовувати класні кімнати. Так була створена «метрошкола».

За перегородками розмістили парти та дошки, встановили освітлення. Дітей почали підвозити сюди шкільними автобусами, часто під поліцейським ескортом. Поступово на нових станціях почали з’являтися навчальні класи. До першої половини 2026 року такі навчальні простори вже працювали на семи станціях харківського метрополітену.

Для дітей, які роками бачили своїх однокласників переважно через Zoom, це означало повернення до справжньої школи. Але метро будувалося з думкою про потяги та пасажирів, а не про уроки. Тому наступним кроком стало будівництво спеціальних підземних шкіл.

Перша справжня підземна школа у Харкові відкрилася у 2024 році. По суті, це великий, безпечний об’єкт, у якому розміщено шкільне приміщення: навчальні класи, ванні кімнати, медичний та психологічний кабінети, вентиляцію та аварійне живлення. Весь навчальний простір було перенесено до безпечного приміщення на глибину 6-8 метрів (на три поверхи нижче). Експеримент швидко перетворився на систему.

Станом на початок вересня 2026 року, у Харкові працювало 24 безпечних підземних об’єкти: 10 підземних шкіл, навчальні простори на семи станціях метро та ще сім укриттів у середніх школах. Загалом у регіоні діє 17 підземних шкіл.

Такі об’єкти також будуються у Запорізькій, Дніпропетровській, Сумській, Миколаївській, Херсонській та інших областях. Середня вартість будівництва однієї підземної школи становить близько 150 мільйонів гривень.

За словами колишнього міністра освіти Оксена Лісового, у 2026 році в Україні буде побудовано та працюватиме понад 100 підземних шкіл, а також триває будівництво ще 113 таких об’єктів.

Але навіть нинішні темпи будівництва задовольняють лише частину попиту. Росія повністю зруйнувала понад 400 навчальних закладів в Україні та пошкодила ще понад 4000. За підрахунками Міністерства освіти і науки, лише у прифронтових і прикордонних містах необхідно побудувати приблизно 330 підземних шкіл, аби понад 100 000 дітей могли повернутися до денної форми навчання.

І ці можливості розподілені нерівномірно. Наприклад, у Дніпрі першу підземну школу відкрили лише 1 вересня 2026 року, ведуться роботи з будівництва ще двох таких об’єктів.

Це означає, що підземна школа, яка в Харкові та Запоріжжі вже стала частиною міської системи освіти, залишається єдиним об’єктом для багатьох українських міст.

Коли діти проводять кілька уроків або майже весь день під землею, бетон — це лише частина проблеми. Потрібне повітря, придатне для сотень людей. Стабільна температура. Каналізація. Харчування. Резервне освітлення. Місце, де дитина може лягти, якщо вона погано себе почуває. І вода.

Речник Міністерства освіти України Надія Лещик вказує на необхідність п’ятилітрового запасу води на людину. Для 200 дітей це приблизно тонна. Для 1000 — близько п’яти тонн.

Доступність — це окреме питання. Сходи, вузькі проходи або важкі захисні двері можуть зробити теоретично існуюче укриття недоступним для дитини на інвалідному візку або особи з обмеженою мобільністю. Тому сучасні шкільні укриття варто проектувати з урахуванням доступності.

Існує ще одна відмінність між укриттям на папері та укриттям у реальному житті. Під час перевірки понад 1000 громадських укриттів в Україні у 2026 році Уповноважений Верховної Ради з прав людини виявив недоліки у 93% закладів та надав рекомендації стосовно їх усунення. Це не означає, що всі ці заклади непридатні для використання або небезпечні. Однак це демонструє, що однієї лише реєстрації недостатньо.

Вентиляція та освітлення повинні бути функціональними. Виходи не повинні бути заблоковані. Двері повинні відчинятися. Укриття має бути доступним у разі спрацювання повітряної тривоги. Цікаво, що будівлі подвійного призначення, зокрема станції метро, ​​були одними з найкраще доглянутих об’єктів під час моніторингу. Одна з причин проста: вони постійно використовуються, укомплектовані персоналом, а їхні технічні системи регулярно перевіряються. Іншими словами, безпека визначається не лише кількістю бетону над головою. Важливо також те, що відбувається під нею.

Підземні школи надали можливість тисячам дітей зустрітися зі своїми однокласниками не лише на екрані. Але після кількох років війни повернути дитину в клас виявилося важче, ніж розставити парти.

Психолог Центру психологічної допомоги «Довіра» Олена Пономаренко, яка працює з дітьми в Дергачівській громаді на Харківщині, розповідає про феномен, який психологи називають між собою «діти в капюшонах». Це діти, які навіть у теплі дні не знімають каптур. Це не обов’язково пов’язано з модою. Для деяких це спосіб зробити себе менш помітним, ніби вони створюють навколо себе захисну завісу.

Навіть найсучасніше підземне приміщення не ідеальне. На перерві дитині потрібно побігати, побачити денне світло, подивитися у вікно. Дизайнери намагаються компенсувати недолік природного світла освітленням і кольором, а також створюють зони відпочинку і простору для руху. Крім того, є клаустрофобія та ірраціональні страхи людини.

«Незважаючи на всі стандарти безпеки, мені не дає спокою думка: а що, якщо нас поховають? Бути під землею і чути крики дітей — це мій кошмар», — зізнається Пономаренко.

Безпечні точки на небезпечній дорозі

Донька Яни Кривенко із Запоріжжя не ходить у жодну із підземних шкіл міста через дорогу. Дорогою до школи і назад дівчині довелося проїхати через ДніпроГЕС. Коли загрожує повітряна атака, то рух по мостах і дамбах часто обмежується, тому проїзд з однієї частини міста в іншу є очевидним ризиком.

«Якщо існує загроза авіаударів, то дитина може залишитися вдома та прийти до нас, коли буде безпечно», – наголошує Тетяна Ковтун, вчителька Козацької середньої школи у Запоріжжі.

У Дергачах діти добираються до підземної школи спеціальними автобусами з навколишніх сіл. У Савінську, Харківської області у травні 2026 року відкрилася нова підземна школа, що дозволило понад 350 дітям повернутися до очного навчання. Однак учнів неможливо перевезти з деяких міст через небезпечні дороги та авіаудари. Тому в районах, які часто обстрілюються, одним із завдань став захист не лише самої школи, але й дороги до неї.

У серпні 2026 року Україна оголосила про запуск проекту «Безпечний шлях до школи» для 49 муніципалітетів, де, незважаючи на регулярні обстріли, планують пропонувати очне або змішане навчання з 1 вересня.

Мобільні укриття планують розмістити на маршрутах до шкіл. Ідея проста: якщо немає можливості убезпечити всю дорогу, то хоча б вздовж неї мають бути місця, де дитина може сховатися, якщо по дорозі потрапить під обстріл.

Скільки таких безпечних укриттів потрібно об’єднати, аби гарантувати безпечне дитинство дитини у небезпечному місті? І де та межа, за якою замість будівництва нової підземної школи дитину потрібно евакуювати?

Немає єдиної універсальної відповіді. Україна використовує обидва рішення одночасно. У деяких небезпечних громадах вона будує підземні школи. В інших, коли загроза стає серйозною, оголошує про обов’язкову евакуацію дітей разом з їхніми батьками або законними опікунами.

В Ізюмі на Харківщині, за кілька десятків кілометрів від лінії фронту, планують побудувати великий підземний навчальний заклад вартістю приблизно 280 мільйонів гривень. Іноді цей кордон навіть не проходить між двома містами. Він пролягає між містечком та підземною школою, до якої зараз надто небезпечно дістатися.

1 вересня українські діти повернулись до школи. Дехто до звичайного класу, звідки під час тривоги спустяться у підвал. Інші – до метро. Дехто до нової школи під землею. А дехто відкриє свої ноутбуки вдома.

Загалом для людей, залучених до освітнього процесу в Україні, використовується майже 13 000 укриттів. Їхньої місткості достатньо приблизно для 80% учнів, вчителів та інших працівників освіти. Проте лише 26% тих, хто займається освітою, повністю захищені.

Влітку 2026 року в одному зі шкільних укриттів Дніпра працював дитячий табір. Одного разу там відбувся «ярмарок вакансій». Діти одягнулися, вийшли вперед і один за одним розповідали, ким вони хочуть бути, коли виростуть. Під землею діти говорили про своє майбутнє. У той же час над землею лунав сигнал повітряної тривоги, який сповіщав, що війна триває…