Польщі дуже потрібні українці. Вони ще більше потрібні Україні. Однак це не означає, що обидві країни повинні розглядати їх як ресурс, яким можна володіти лише по один бік кордону. У ХХІ столітті можна жити в одній країні і водночас залишатися частиною соціального, економічного та культурного життя іншої країни

Після закінчення війни інтереси Польщі та України щодо мільйонів біженців чітко розійдуться. Польща захоче залишити тих, хто працює, платить податки, відкриває підприємства та виховує дітей. Україна матиме такий же раціональний інтерес у заохоченні їхнього повернення шляхом створення умов безпеки, доступу до роботи та житла, а також кращих державних послуг. Це буде не криза альянсу, а природний конфлікт інтересів. Проблема в тому, що останнє слово не буде ані за Варшавою, ані за Києвом. Зрештою, вирішуватимуть самі українці. Про це йдеться в аналітичній публікації Тараса Мишляєва, магістра міжнародних відносин Волинського національного університету ім. Лесі Українки у Луцьку, доктора філософії зі соціальних наук Варшавського університету та аналітика громадської організації «Міжнародний дипломатичний альянс» на сторінках видання Яґелонського клубу, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

В останні роки ми дивилися на військову міграцію насамперед через призму безпеки та гуманітарної допомоги. Сьогодні дедалі помітніше, що її характер змінюється. За даними УВКБ ООН, станом на кінець 2025 року за межами України залишалося приблизно 5,86 мільйонів біженців, з яких приблизно 5,3 мільйонів – у Європі.

Тільки у Польщі, станом на липень 2026 року тимчасовим захистом охоплено приблизно 953 000 осіб, які втекли з України. Тому йдеться не про невелику групу мігрантів, а про населення, яке здатне впливати на демографічний потенціал як країни походження, так і приймаючих країн.

Чим довше триває війна, тим менше слово «біженці» описує реальне становище цих людей. Дитина, яка виїхала з України у восьмирічному віці, через кілька років розмовляє польською мовою, ходить до польської школи, має тут друзів. Її батьки працюють, знімають чи купують квартири, розвивають компанії та будують соціальні стосунки. Життя, яке мало бути тимчасовим, поступово стає постійним.

Цей процес відбувається у період глибокої демографічної кризи у Польщі. На кінець першого півріччя 2026 року в країні проживало приблизно 37,2 мільйона жителів, що на 159 000 менше, ніж роком раніше. За півроку народилося лише близько 115 000 дітей. У цих умовах наявність сотень тисяч людей працездатного віку вже не є лише питанням міграційної політики.

З точки зору Варшави, важко знайти раціональний аргумент для масового виїзду добре інтегрованих українців після закінчення війни. Якщо 35-річна українка, яка живе у Вроцлаві, розмовляє польською мовою, працює, платить податки, а її дитина ходить у польську школу, то це саме той житель, якого Польща потребуватиме дедалі більше.

Онлайн-опитування групи «Рейтинг», проведене у серпні 2026 року серед повнолітніх українських біженців, які проживають у Польщі, свідчить про те, що процес стабілізації їхнього життя вже відбувся. 34% респондентів розглядали можливість отримання польського громадянства або ініціювали відповідну процедуру. Це не означає, що всі фактично залишаться, але це свідчить про те, що цю громаду більше не можна аналізувати виключно з точки зору тимчасового притулку.

Про післявоєнну відбудову України говорять насамперед мовою грошей. А тим часом одним із найбільш дефіцитних ресурсів післявоєнної України можуть виявитися не гроші, а люди.

За європейський грант можна побудувати магістраль, за міжнародний кредит – електростанцію, за іноземні інвестиції – завод. Набагато складніше знайти людей, які будуть підтримувати відбудовану економіку, вести бізнес, платити податки і виховувати дітей.

Україні доведеться одночасно утримувати велику армію, відбудовувати міста, інтегрувати ветеранів, модернізувати економіку та фінансувати пенсійну систему у суспільстві, яке вже мало серйозні демографічні проблеми ще до повномасштабного вторгнення.

Тому для Польщі перебування українців – це, передусім, можливість. Для України відсутність їх повернення може стати одним із найважливіших стримуючих факторів розвитку.

Ось тут і виникає конфлікт інтересів. Польща матиме економічні причини полегшити легалізацію перебування та натуралізацію для тих біженців, хто працює та пов’язує своє майбутнє з країною. Україна матиме такий же раціональний інтерес у заохоченні їхнього повернення через безпеку, робочі місця, житло та кращі державні послуги.

Дослідження групи «Рейтинг» чітко показує, що результат цього конкурсу досі не визначений, а декларації самих переселенців залишаються неоднозначними. Відповідаючи на запитання про повернення, 51% респондентів заявили про намір повернутися в Україну, але лише 8% хочуть повернутися найближчим часом.

Ще 43% українських біженців відклали повернення до кінця війни, 26% не планують повертатися, а 23% ще не знали, що будуть робити. Водночас, відповідаючи на окреме запитання, 44% респондентів заявили, що хотіли б залишитися за кордоном назавжди, а 43% – ні. Ця явна невідповідність свідчить про те, що для багатьох респондентів саме «повернення» не означає остаточного вибору місця проживання.

Найцікавіша ця невизначеність. Якщо родина кілька років провела у Польщі, дитина вже прожила в цій країні більшу частину свого свідомого життя, а батьки побудували професійну кар’єру та досягли економічної стабільності, то переїзд в Україну не буде простим поверненням додому. Буде чергова міграція.

Тому після закінчення війни люди порівнюватимуть не лише рівень безпеки, але й освіту, охорону здоров’я, заробітну плату, ціни на житло, можливості ведення бізнесу та перспективи для своїх дітей.

У згаданому дослідженні 71% респондентів вказали як найважливішу умову повернення – безпеку та стабільність, 36% – економічний розвиток України, 26% – можливість знайти роботу.

Патріотизм може бути сильним імпульсом до повернення, але він не замінить дієвої держави. Тому найважливішою українською політикою повернення може виявитися не спеціальна програма для емігрантів, а якість України як місця для проживання.

Водночас було б помилкою вважати, що кожна особа, яка залишилася у Польщі, автоматично стає польським прибутком і українським збитком. Україні потрібна активна політика повернення, але вона також повинна прийняти те, що частина емігрантів не повернеться.

Держава може намагатися підтримувати з ними економічні, соціальні та культурні зв’язки. Людина може жити у Варшаві, вести бізнес у Львові, інвестувати в українську компанію, належати до української організації та мати родину по обидва боки кордону. З часом він або вона може отримати польське громадянство, не перестаючи бути частиною українського соціального світу.

Це означає дві паралельні стратегії. Перша має створити реальні умови для повернення тих, хто хоче повернутися. До другої варто віднести тих, хто залишився за кордоном в українських мережах співпраці. Як це не парадоксально, але в цьому має бути зацікавлена ​​й Польща. З точки зору Варшави, група людей, які мають коріння в обох суспільствах, може бути особливо цінною.

Підприємець, який знає обидва ринки, може допомогти польським компаніям працювати в Україні, юрист, який розуміє обидві системи, сприятиме інвестиціям, а випускник польського університету з контактами у Києві чи Львові створить природну професійну мережу між країнами.

Це створює те, чого роками бракувало польсько-українським відносинам: не лише співпраці між урядами, але й щільної інфраструктури відносин між суспільствами.

Польщі дуже потрібні українці. Вони ще більше потрібні Україні. Однак це не означає, що обидві країни повинні розглядати їх як ресурс, яким можна володіти лише по один бік кордону. У ХХІ столітті можна жити в одній країні і водночас залишатися частиною соціального, економічного та культурного життя іншої країни.