Український бізнес уже стикається з дефіцитом кадрів, а після завершення війни потреба в робочій силі лише зростатиме. Економіст Андрій Длігач пояснив, чому Україні доведеться змінювати міграційну політику, повертати громадян з-за кордону та залучати іноземних працівників, щоб забезпечити економічне відновлення
Ми вже довели, що здатні дуже швидко змінюватися під тиском обставин. І саме ці якості матимуть величезну цінність у світі, де будуть війни, технологічні трансформації, політичні, економічні та соціальні кризи, а також зміни клімату. Про це в інтерв’ю польському виданню Sestry заявив Андрій Длігач, доктор економічних наук, стратег, футуролог, візіонер, голова Ради Коаліції бізнес-спільнот за модернізацію України, засновник і президент Центру соціальних змін та поведінкової економіки. Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з його думками.
Ще недавно однією з головних проблем українського бізнесу був дефіцит працівників. Тепер ви кажете, що ця проблема частково зменшується, але не тому, що людей стало більше, а тому, що сам бізнес скорочується. Наскільки це тривожний сигнал?
Андрій Длігач: Підприємці майже перестали говорити про розвиток, масштабування чи нові інвестиції. Головне завдання — зберегти хоча б частину того, що ще існує. Хтось намагається перенести виробництво під землю, хтось розосереджує логістику, хтось підтримує лише ключові виробничі потужності. Водночас бізнес дуже сильно скорочується, зменшуючи кількість працівників. Раніше ми багато говорили про дефіцит кадрів, пов’язаний із мобілізацією та міграцією. Нині цей дефіцит частково зменшується не тому, що людей побільшало, а тому, що бізнес фізично не може підтримувати попередні масштаби діяльності. Через руйнування виробничих потужностей, складів і логістики, підприємства просто скорочують свою діяльність.
Ви також говорите про нову хвилю перенесення українського бізнесу за кордон. Це вже не просто звичайний вихід компаній на зовнішні ринки?
Андрій Длігач: Так. Зросли попит на релокацію, придбання активів за межами України та створення моделей, за яких експортні доходи не повертаються до країни. Проблема в тому, що йдеться вже не лише про вихід на закордонні ринки чи міжнародну експансію. Бізнес дедалі частіше замислюється над перенесенням діяльності за межі країни. За нашими оцінками, таким чином Україна вже втратила ще кілька відсотків ВВП. Замість економічного пожвавлення та нової хвилі інвестицій ми спостерігаємо значне відхилення від показників, яких могли б досягти. Вважаю, що наприкінці року ситуація може виявитися гіршою, ніж нині прогнозують Національний банк, Міністерство економіки та сам бізнес.
Коли цей процес досягне критичної точки?
Андрій Длігач: Я б виокремив три хвилі. Перша була на початку великої війни, коли воєнний шок спричинив масовий виїзд підприємців, відтік капіталу та перенесення інвестицій з України за кордон — як українськими, так і міжнародними інвесторами. Наші оцінки втрат у той період становили близько 20% ВВП. Значна частина цього процесу вже є незворотною. Бізнес, який інвестував за кордоном, устиг там адаптуватися. Там уже живуть родини власників, з’явилися бізнес-партнери, контакти й нові ринки. За кілька років ці компанії навчилися працювати в іншому середовищі, тому значна частина з них уже не повернеться в Україну повністю. Був короткий період, коли бізнес почав активніше інвестувати в країну. Підприємці не можуть нескінченно сидіти й чекати, тому почали запускати нові виробництва, бізнес-моделі та бренди. Ми бачили позитивні сигнали: зростання внутрішніх інвестицій і покращення настроїв у бізнесі. Але потім настала стагнація. Невизначена військова й політична ситуація, корупційні скандали, повернення тиску з боку правоохоронних органів — усе це знову посилило песимізм. Бізнес фактично завмер. Наступний складний етап почався тоді, коли бізнес одночасно зіткнувся з кількома проблемами. Зросли виробничі витрати, загострився дефіцит кадрів, виникли серйозні труднощі з логістикою. Для багатьох компаній це стало критичним, оскільки фінансову подушку, накопичену у попередні роки, вже було вичерпано. Тоді перед бізнесом фактично постали два варіанти: або максимально скоротити діяльність в Україні й оптимізувати її до мінімуму, або шукати способи поступово переносити капітал і діяльність за кордон.
Чи може держава зупинити цей процес?
Андрій Длігач: Для цього бізнес має повірити, що його втрати хоча б частково компенсують і що будуть ресурси для відновлення діяльності. Міністерство економіки шукає такі рішення, але можливості держави обмежені. Проблема також у тому, що готовність до нестандартних, проривних рішень дуже низька. Бізнес це бачить. Підприємцю не обов’язково розуміти всі нюанси державного управління — він просто бачить власну математику. За нашими попередніми оцінками, прямі втрати бізнесу через знищення активів і запасів уже становлять близько 200 млрд гривень. Очікуємо, що протягом найближчих місяців ці втрати можуть суттєво зрости.
Чи не є однією з причин цієї ситуації те, що бізнес змушений планувати так, ніби війна триватиме довго? Чи робить держава те саме?
Андрій Длігач: Принаймні у бюджетному плануванні ми нарешті починаємо діяти за реалістичним сценарієм. Проєкт державного бюджету вже враховує можливість того, що війна триватиме весь наступний рік. Раніше часто застосовували іншу логіку: припускали, що бойові дії завершаться за пів року, і відповідно балансували бюджет. На мою думку, це було надто оптимістично, адже не було зрозуміло, на чому саме ґрунтувався такий сценарій.
Наскільки важливо в цьому сценарії утримувати працівників в Україні?
Андрій Длігач: Дуже важливо. Я не стверджую, що потрібно зберегти 100% персоналу. Але бізнес має бути впевнений, що в компаніях залишаться ключові працівники, адже інакше неможливо планувати роботу. Доведеться скорочувати діяльність, централізувати її або шукати неформальні способи розв’язання проблем. У підсумку ми одночасно отримуємо зниження економічної активності та зростання корупційних ризиків.
Ви також говорите про необхідність податкової реформи. Що саме потрібно змінити?
Андрій Длігач: Ми маємо перестати виходити з припущення, що будь-яку нову потребу можна задовольнити простим підвищенням податків. Економіка скорочується, а потреби у фінансуванні війни зростають. Це означає, що стара модель більше не працює: неможливо нескінченно збільшувати податкове навантаження на економіку, яка зменшується.
А що, крім фінансів, Україна занедбує, якщо справді виходити зі сценарію тривалої війни?
Андрій Длігач: Людський капітал. Люди втомлені, живуть у постійній невизначеності й не розуміють, яким буде їхнє майбутнє. Держава не прогнозує, де через рік чи два буде робота, які професії матимуть попит, чи варто переїжджати в інший регіон, чи потрібно вже зараз перекваліфіковуватися. Людина не знає: чекати, поки робота з’явиться поблизу, їхати туди, де вона вже є, чи інвестувати у нову освіту. Це питання не лише економіки. Коли немає чіткого бачення майбутнього, виникає недовіра — до держави, інших людей і власних перспектив. Люди фактично завмирають у стані очікування. А це безпосередньо впливає і на психологічний стан, і на продуктивність праці, а зрештою — на стійкість усієї країни.
Якщо війна вже змінює структуру української економіки, то які довоєнні моделі не працюватимуть після її завершення?
Андрій Длігач: Насамперед, йдеться про металургію, хімічну промисловість, видобуток вугілля та частину пов’язаних із цими галузями секторів економіки. Але це не означає, що вони мають зникнути. Їх можна перебудувати на нових засадах. Наприклад, металургія має майбутнє завдяки зростанню попиту в Європі на «зелену» сталь — сталь, вироблену з дуже низькими викидами вуглекислого газу (ред.). Енергетика сильно зруйнована, але атомна енергетика зберігається, і її потрібно розвивати. Відновлювана енергетика потерпає від обстрілів, але також має величезний потенціал. Окремий напрям — енергоефективність, енергозбереження, системи накопичення енергії та нові бізнес-моделі. Тому я б не сказав, що є сектори, які назавжди залишають Україну. Радше старі моделі перестануть працювати.
Україна втратила частину старих конкурентних переваг: дешеву робочу силу, дешеву електроенергію, частину аграрного потенціалу. На чому вона реально може заробляти в майбутньому?
Андрій Длігач: Україна вже не буде країною дешевої робочої сили чи дешевої електроенергії. Але після завершення бойових дій ми знову відновимо частину логістичних переваг: близькість до Європи, доступ до моря, розташування на маршрутах Північ — Південь і Схід — Захід. Україна може будувати своє економічне майбутнє на моделі «великого перехрестя». Однак, на мою думку, головна конкурентна перевага України інша. Це здатність мотивувати себе, бути інноваційною та адаптуватися. Ми вже довели, що здатні дуже швидко змінюватися під тиском обставин. І саме ці якості матимуть величезну цінність у світі, де будуть війни, технологічні трансформації, політичні, економічні та соціальні кризи, а також зміни клімату.
Тобто воєнний досвід може стати економічним ресурсом?
Андрій Длігач: Так. Україна має навчитися належно «упаковувати» власний досвід і перетворювати його на продукт. На рівні держави, бізнесу, а також соціальних і громадських проєктів. Ми повинні вміти перетворювати здобутий досвід на рішення, корисні для інших країн. Це одна з тем, над якими потрібно працювати вже зараз.
Але новій економіці потрібні люди. Скільки додаткових працівників може потребувати Україна?
Андрій Длігач: Навіть за високого рівня автоматизації, якщо ми справді хочемо швидкого економічного зростання та зупинити збільшення відставання від Польщі, Україні, за моїми оцінками, знадобиться щонайменше близько 1,5 мільйона додаткових працівників. Самими внутрішніми демографічними ресурсами задовольнити цю потребу буде дуже складно. А якщо говорити про сценарій швидкого економічного зростання, то, на мою думку, нам потрібно близько 3,5 мільйонів людей. І не варто розраховувати лише на масове повернення українців з-за кордону. Не тому, що вони не хочуть повертатися. Просто багато хто вже побудував там нове життя. Їхні діти мають друзів, сформувалися спільноти, з’явилися робота, партнери та професійні контакти. Ми бачимо це навіть на прикладі наших бізнес-спільнот у Європі. Український бізнес поступово адаптується до місцевих ринків і дедалі менше пов’язаний економічно з Україною. Люди й далі підтримують українські культурні чи соціальні проєкти, але їхній бізнес уже стає частиною місцевої економіки. Вони вивчають мови, знаходять місцевих партнерів і друзів, інтегруються. Для України це ризик.
Тобто Україні доведеться залучати трудових мігрантів?
Андрій Длігач: Тут насамперед потрібно розрізняти міграцію та трудову міграцію. Коли політики говорять, що трудові мігранти нібито неминуче призведуть до занепаду країни чи міжетнічних конфліктів, на мою думку, це свідчить про нерозуміння економічної логіки. Українець має отримувати вищу зарплату. Для цього повинні зростати продуктивність його праці, кваліфікація та економіка загалом. Але водночас хтось має виконувати менш кваліфіковану або сезонну роботу. Саме для цього існує трудова міграція. Трудова міграція не обов’язково означає, що людина разом із родиною назавжди переїжджає до іншої країни. Це можуть бути тимчасові контракти: людина приїхала на шість місяців працювати в сільському господарстві, будувати дороги чи житло, виконала контракт і повернулася додому.
Якою має бути міграційна політика України?
Андрій Длігач: Україна має бути відкритою для інвесторів і талантів з усього світу. Ми повинні створити можливості для отримання подвійного громадянства, електронного або податкового резидентства, а у перспективі — і повноцінного громадянства для тих, хто вивчає українську мову, поважає українську культуру та хоче пов’язати своє життя з країною. Якщо хтось хоче працювати тимчасово, має існувати проста й зрозуміла система дозволів. Звісно, з необхідними перевірками безпеки. Але основний принцип має бути таким: ми раді людям, які хочуть тут працювати, створювати бізнес, інвестувати й розвивати країну.
А що робити з мільйонами українців, які залишаться за кордоном?
Андрій Длігач: Не нарікати на них і не сприймати їх як людей, яких потрібно будь-що повернути. Навпаки, варто ставитися до них як до амбасадорів України. Потрібно допомагати їм не втрачати зв’язок із країною, а ще краще — зробити так, щоб цей зв’язок був взаємовигідним. Через українців за кордоном можна будувати горизонтальні політичні, економічні та соціальні контакти, знаходити партнерів і відкривати нові ринки.
В одному зі своїх матеріалів ви назвали європейську інтеграцію потенційною катастрофою для непідготовленої України. Що саме ви маєте на увазі?
Андрій Длігач: Європейський Союз для нас — передусім вибір цінностей. Це політичне та цивілізаційне рішення. Ми хочемо бути частиною світу, у центрі якого — права людини, свобода, ліберальна економіка та можливості для особистості. Для України це надзвичайно важливо. Однак інше питання — чи відповідає нинішній Європейський Союз усім цим цінностям і чи залишатиметься таким у майбутньому. Ми бачимо зростання популізму, ультраправих сил і втрату конкурентоспроможності ЄС. Також бачимо, як Європа стикається з труднощами у реагуванні на безпекові виклики. Тому питання не в тому, чи потрібна Україні європейська інтеграція, а в тому, з яким Європейським Союзом ми хочемо інтегруватися.
Тобто Україна не повинна просто копіювати всі правила ЄС?
Андрій Длігач: Саме так. Самі європейські політики говорять про необхідність радикальної модернізації Європейського Союзу. І якщо в ЄС визнають, що частина його правил та економічних моделей застаріла, виникає питання: навіщо Україні беззастережно впроваджувати норми, які сама Європа планує змінювати? На мою думку, і Україна, і Європейський Союз нині втрачають унікальну можливість використати українську європейську інтеграцію як платформу для модернізації.
Чого Україна має вимагати на переговорах?
Андрій Длігач: Насамперед достатньо гнучких і тривалих перехідних періодів у тих сферах, де негайне перенесення європейських норм може зашкодити українській конкурентоспроможності. Звісно, ми самі маємо багато чого змінити — в освіті, державному управлінні, правоохоронних органах і судовій системі. Там справді потрібно використати європейський досвід для модернізації того, що в Україні роками залишалося хаотичним або неефективним. Водночас ми маємо зберегти ті українські переваги, які виникли саме завдяки меншому рівню надмірного регулювання.
Яке місце в цій моделі майбутньої України може посісти Польща?
Андрій Длігач: Польща природно має бути союзником України — і з географічного погляду, і з огляду на спільні інтереси у сфері безпеки. Наші країни історично багато постраждали від імперій, насамперед Російської імперії. Тому і для України, і для Польщі важливі власна суб’єктність та можливість самостійно визначати своє майбутнє. Водночас ми маємо відійти від ситуації, коли політика майбутнього визначається виключно травмами минулого. Історичні конфлікти потрібно досліджувати, обговорювати та шукати історичної справедливості. Але вони не повинні бути єдиною основою для ухвалення стратегічних рішень сьогодні. Нам потрібне спільне бачення майбутнього.
Яким ви його бачите?
Андрій Длігач: Альянс України та Польщі може стати основою сильнішого центру Центральної Європи. У перспективі до такого формату могли б долучатися країни Балтії, Румунія, Болгарія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Хорватія, Словенія, а за інших політичних умов — і Білорусь. Йдеться про формування потужнішого центральноєвропейського політичного, економічного та безпекового простору. Він міг би стати додатковою опорою для регіону, якщо Європейський Союз переживатиме внутрішні кризи або ослаблення.
Усю нашу розмову ми присвячуємо тому, що Україна має готуватися до тривалої війни. Але якщо з’явиться можливість завершити бойові дії, чи означатиме це, що найскладніший період для країни вже позаду?
Андрій Длігач: Мир може мати різні обличчя. Тривалий мир з нашої точки зору — це не лише паперові гарантії безпеки для України. Це ситуація, коли ризики для України, Європи та всього цивілізованого світу мінімізовані. На мою думку, стратегічно це можливо лише за умови глибокої трансформації самої Росії. Якщо ж йдеться про підписання певної мирної угоди, тоді як Росія зберігає свої нинішні наміри та цілі, такий мир буде лише тимчасовим. У такому разі ключове питання: що Україна, її партнери та Росія робитимуть під час цієї паузи? За нашим сценарієм, Росія використає будь-яку перерву для модернізації своїх збройних сил. Вона прагнутиме скасування санкцій і повернення на європейські ринки. Також вважаю, що Росія активно намагатиметься впливати на політичні процеси та вибори в Європейському Союзі, аби послабити підтримку України й посилити проросійські сили. Тому ризик полягає в тому, що протягом 1-1,5 року паузи, Росія може посилити армію, послабити міжнародну підтримку України та підготуватися до нового, масштабнішого нападу.
Що в такому разі Україна має зробити ще до можливих переговорів?
Андрій Длігач: Насамперед вона має вступати у переговори з позиції сили. Потрібно демонструвати, що Україна здатна завдати Росії серйозної шкоди — як її військовому потенціалу, так і економіці. Для цього вже зараз необхідно активно розвивати Збройні сили та розширювати коло міжнародних партнерів. Далі, під час формування мирних домовленостей, Україна має чітко визначити власні червоні лінії. На мою думку, будь-які територіальні поступки послабили б позицію України й створили для Росії кращі стартові умови для наступної хвилі війни. Не думаю, що Росія задовольниться територіальними поступками. Навпаки, вона може сприйняти їх як ознаку слабкості та аргумент на користь подальшого тиску.
А чи можливий компроміс між Україною та Росією взагалі?
Андрій Длігач: Якщо виходити з того, що інтерес Росії — знищення української суб’єктності, а інтерес України — збереження власної державності, то повноцінного компромісу між цими цілями не існує. Його неможливо просто провести по Донбасу чи будь-якій іншій лінії на карті. Однак можливий ситуативний, тимчасовий компроміс. Він може виникнути тоді, коли Росія визнає, що не здатна й надалі посилювати військовий тиск. Тоді вона може погодитися на певний формат проміжного миру. Звісно, суспільству як в Україні, так і на Заході такий мир можуть продемонструвати як тривалий. Питання лише в тому, чи буде він таким насправді.
Що стане найбільшим внутрішнім ризиком для України під час такої паузи?
Андрій Длігач: Одним із найбільших ризиків будуть майбутні вибори. Звісно, вони не відбудуться наступного дня після укладення миру. Потрібен буде певний підготовчий період — умовно від 3 до 6 місяців. І саме цей період може бути дуже чутливим. Почнуться політичні конфлікти, популізм, змагання у соціальних обіцянках. Важливо задати новим виборам не популістський, а модернізаційний тон, аби політики змагалися не в тому, хто більше пообіцяє, а в тому, хто запропонує професійнішу модель розвитку держави. На мою думку, це один із найбільших ризиків перехідного періоду.
