Австралійські ЗМІ розкривають нові деталі очевидних військових злочинів, скоєних в Україні, включно з насильницькими зникненнями, тортурами, незаконними вбивствами та невибірковими вибухами, ґрунтуючись на розповідях жертв, свідків, судово-медичних експертів та слідчих

У серії з чотирьох частин австралійські видання The Sydney Morning Herald і The Age розкривають нові деталі очевидних військових злочинів, скоєних в Україні, включно з насильницькими зникненнями, тортурами, незаконними вбивствами та невибірковими вибухами, ґрунтуючись на розповідях жертв, свідків, судово-медичних експертів та слідчих. Foreign Ukraine пропонує з цим ознайомитись.

У київській квартирі у відносній безпеці, тепер далеко від того міста, з якого вона втекла після того, як її чоловіка побили до смерті, Альона Лапчук готується до міжнародної місії з пошуку справедливості.

«Я їду до Гааги шукати справедливості», — каже вона. «Я хочу, щоб цих виродків знайшли і покарали згідно із законом».

Ми зустрічаємо Альону на виїзді з країни, адже вона буде частиною української делегації, яка зустрінеться зі слідчими військових злочинів у Відні, а потім у Гаазі. Вона готова давати свідчення в Міжнародному кримінальному суді.

Коли наприкінці лютого стало зрозуміло, що Херсон стане першим великим населеним пунктом, захопленим росіянами, чоловік Альони, Віталій, зрозумів, що йому потрібно щось робити.

48-річний хлопець залишив військову службу багато років тому, але хотів захищати своє місто на південному узбережжі України.

Разом із ще одним колишнім військовим, Денисом Мироновим, він намагався приєднатися до загону територіальної оборони міста, але його розформували після того, як росіяни почали захоплювати значні частини міста.

Замість цього двоє чоловіків таємно створили власний рух опору, який налічував 59 осіб. Віталій був командиром, а Денис – заступником командира нашвидкуруч сформованого партизанського загону. Третім командиром призначили Антона Гладкого.

Вони почали збирати покинуту зброю по всьому місту і складати її вдома у мами Альони.

З табличкою «хліб» на своїй машині чоловіки розвозили хліб волонтерам по всьому місту, яке було офіційно захоплено росіянами 2 березня. Це дозволяло їм проїжджати через блокпости, щоб вони могли збирати зброю. Вони також спостерігали за російськими позиціями та доповідали про це українським військовим.

У ніч на 27 березня вони домовилися зустрітися в гаражі одного з командирів взводів їхньої частини. Через місяць російської окупації міста, таємні зустрічі в темних кімнатах для Віталія Лапчука та його двох товаришів стали звичним явищем.

«Того дня їх хтось зрадив», — зі сльозами каже Альона.

Коли Альона годинами не могла зв’язатися з Віталієм, вона зрозуміла, що він потрапив у полон.

Тоді близько першої години ночі біля її будинку зупинилися три машини з літерою «Z» — позивний російських військових в Україні. Її чоловік подзвонив у двері та попросив відкрити ворота.

«Коли я відкрила ворота, я не могла впізнати свого чоловіка, — згадує Альона. «Його сильно побили. Йому зламали щелепу. У нього була розсічена брова. Його обличчя було в крові».

Разом з Віталієм до хати зайшли дев’ять озброєних солдатів. Він ледь розмовляв, але постійно повторював російським солдатам: «ви обіцяли не чіпати мою родину».

Альона докоряла солдатам за вторгнення в Україну. Тоді солдат на ім’я Андрій, який мав значок із зображенням підтримуваної Москвою сепаратистської держави «Донецької народної республіки», сказав: «Ще одне слово, і поламаю тобі усі зуби».

«Я відразу перестала говорити, як-тільки зрозуміла їх серйозні наміри», — каже Альона.

У сім’ї забрали мисливську зброю, мобільні телефони, комп’ютери, золото та готівку, а Віталія знову побили у підвалі будинку.

Потім на очах у її 73-річної матері солдати одягли мішки на голови Віталія та Альони, а також її 34-річного сина і привезли до головного відділку поліції міста.

Потім їх розмістили по різних кімнатах і солдати почали їх допитувати. Але Віталій відмовився їм щось повідомляти. Альона каже, що чула, як її чоловіка били палицями, били струмом і душили.

Вона думає, що чула, коли саме помер Віталій. Вона більше не чула його стогонів. Потім Альону з сином відпустили.

Коли вони повернулися додому, то виявили, що їхній будинок зруйновано ракетою. Вони пішли до будинку її матері, але виявили, що в нього влучила касетна бомба.

Після тижневого перебування в укритті, Альона та її родина вирішили втекти з міста 7 квітня на відносно безпечну та підконтрольну Києву територію.

22 травня хлопець, який купався в Дніпрі біля Херсонського порту, виявив тіло з прив’язаною до ніг гирею. Українська влада зв’язалася з Альоною та повідомила, що тіло належить її чоловіку.

Хоча дії Віталія та його друзів робили їх справжніми ворожими комбатантами за міжнародним правом, це не давало російським солдатам права бити, катувати та вбивати їх.

Альона веде розмови з українськими слідчими та Міжнародним кримінальним судом щодо притягнення до відповідальності винних у смерті її чоловіка. Минулого місяця вона відвідала Гаагу і підтвердила, що буде свідком у будь-якій справі проти солдатів, які вбили її чоловіка.

«Це повинен знати весь світ, про цих скотів, які сюди прийшли», — каже Альона. «Нам потрібно щось зробити, щоб захистити суспільство від цих людей. Це відбувається в масовому масштабі; це не одиничний випадок. Це такий жах».

Причетні агенти ФСБ Росії

Якщо Віталія, ймовірно, вбили в ніч, коли його затримали 27 березня, то Денис і Антон пережили місяць побиття у відділку.

Антона схопили російські солдати тієї ж ночі біля гаража, коли він запізнився на зустріч. Солдати неодноразово били його та його друга по обличчю глушником, а потім одягали йому на голову мішок і зав’язували його скотчем, перш ніж відвезти до відділку поліції.

35-річного Антона звинуватили в нацизмі через його лисину. Через його червоно-білу куртку його звинуватили в членстві в українському ультраправому політичному угрупованні «Правий сектор». Його звинуватили в тому, що він американський агент, через його боксерські шорти із зображенням Сімпсонів.

Він каже, що допит проходив одночасно з катуваннями: побиття, удушення мішками, закручування рук, удари струмом, роздягання догола та постріли з-за голови.

Хоча він не міг бачити Дениса, він чув, як його катують і б’ють в іншій кімнаті. Віталій, мабуть, уже був мертвий.

Якось через кілька днів Дениса та Антона завели в одну кімнату.

Агенти сумнозвісної російської розвідувальної служби Федеральної служби безпеки (ФСБ) увійшли і наказали їм встати, а потім били їх по обличчю.

«Я не впав після першого і другого удару. Це їх розлютило. Вдарили мене втретє. Я впав», – розповідає Антон.

Тоді агенти звернулися до Дениса, били його по голові та в пах, погрожуючи відрізати йому геніталії. Після того, як він впав на підлогу, з нього зняли штани і били кийками по сідницям та ногах.

Антон каже, що від побоїв у нього посиніли всі кінцівки, зламано зуби та зламано сім ребер. Одне з його ребер досі стирчить.

Після 22 днів утримання в Херсоні, 18 квітня російські військові одягли на Дениса та Антона наручники та повезли їх на машині в шестигодинну поїздку до Севастополя, що в Криму, який контролюється Росією. Їх привезли в колишню військову академію імені Ушакова, названу на честь російського адмірала, яку Антон впізнав, бо служив там.

Вони пройшли медичне обстеження, і, за словами Антона, було зрозуміло, що Денис у поганому стані і потребує допомоги.

Наступного дня Дениса відвезли до лікарні. Це був останній раз, коли Антон бачив його живим.

Через чотири дні його попросили впізнати тіло; це був Денис. Офіційна причина смерті – «травма грудної клітки з переломом пневмотораксу».

Через п’ять днів, 28 квітня, зайшов охоронець і почав називати прізвища.

Антона звільнили в рамках обміну полоненими, більш ніж через місяць після захоплення.

Через кілька місяців він майже щодня спілкується з українською владою та міжнародними організаціями про те, щоб домогтися справедливості для Дениса та Віталія.

«Я не можу сказати, що хочу помститися. Я хочу, щоб ці люди – не тільки люди, які зробили це зі мною, але й росіяни загалом – усвідомили, що у ХХІ столітті не повинно бути війни», – каже він.

Мати Дениса Наталія Миронова каже, що її син міг би вижити, якби йому надали елементарну медичну допомогу.

«Це ХХІ століття, і вони нелюди та варвари. Я думаю, що ці люди народжені вбивати. Людина не може так вчинити з іншою людиною», – каже вона.

Першу частину австралійського розслідування про воєнні злочини в Україні можна прочитати ось тут.

Другу частину австралійського розслідування про воєнні злочини в Україні можна прочитати ось тут.