Відомий український письменник багато пише про російсько-українську війну, опублікувавши окрім художніх творів три томи щоденників

Президент України Володимир Зеленський перебуває під сильним тиском США, щодо виборів та мирної угоди з Росією у найближчі місяці. Але Україна та союзники дуже скептично дивляться на її зацікавленість у стабільному мирі. Ця напруга нависла над Мюнхенською конференцією з безпеки, на якій політики та представники міністерства оборони зібралися під час невизначеності щодо ходу війни та дій США. А в українців тим часом лютувала зима, мільйони людей залишились без опалення та стабільної електроенергії через атаки на енергетичну інфраструктуру. Відомий український письменник Андрій Курков пережив таку реальність кілька місяців в Києві, своєму рідному місті. Його найчастіше знають за романом 1996 року «Пікнік на льоду», події якого розгортаються в пострадянській Україні. Курков також багато пише про російсько-українську війну, опублікувавши окрім художніх творів три томи щоденників. Хоча він був рішуче налаштований залишатися в Україні протягом війни, однак умови стали вкрай важкими. В інтерв’ю Bloomberg він розповів, що уже навесні 2026 року планує повернутися до Києва. Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з його думками.
Bloomberg: Яким був ваш останній січневий день у Києві перед від’їздом до Франції?
Андрій Курков: Дуже насичений день. У нас майже не було опалення та електрики. Температура у квартирі впала до 2°C. Ми звикли не спати — під звуки вибухів та повітряних тривог, а потім вранці пити багато кави, йти на роботу, навіть увечері в театри та кінотеатри. [Але] коли ми поїхали, концерти скасували, бо приміщення не опалювали. Кафе почали включати в рахунок вартість генераторів.
Bloomberg: Ви могли писати вдома? Ваші пальці працювали?
Андрій Курков: Писати вдома було неможливо. Я писав переважно у кафе, але і це стало складно. Не спати через вибухи – це одне, а не спати через холод зовсім інше. Три грілки та великі пляшки з-під коли з окропом у ліжку, не думаю, що покращують здоров’я. Коли вони холонуть – відчувається відразу.
Bloomberg: Ви могли ще про щось думати окрім тепла?
Андрій Курков: Я думав про весну. Багато українців зараз не думають про війну; вони думають про те, коли повернеться тепло — коли холод мине. Багато моїх друзів лишилися в Києві, і мені було дещо незручно їхати але якби я залишився там, я б не зміг нормально працювати. Але гнівні інтерв’ю я б, мабуть, давав [Сміється] Завдяки Росії зима стала головним ворогом. Зима об’єдналася з Росією. Ви згадували про героїв, які ремонтують комунікації. У нас були випадки, коли ці люди втрачали свідомість, бо не спали три-чотири дні. Вони рухалися від однієї аварії до іншої. Кілька людей померли від серцевого нападу. Їх теж можна вважати жертвами війни, російської агресії, бо вони рятували мирних жителів.
Bloomberg: Можна вас розпитати про лютий 2022 року? Чотири роки тому, коли почалася повномасштабна війна. Що символізує ця річниця?
Андрій Курков: Мені здається, я провів пів життя у цій війні. Тоді було набагато більше відчаю, ніж зараз. Війна стала частиною повсякденного життя. Ніколи не знаєш, хто загине завтра, і живеш одним днем. Водночас це мене не засмучує . Мене більше не паралізує від страху, як раніше, коли я чув перші вибухи в Києві. Таке життя зараз. Якщо ти не витримуєш, то стаєш біженцем. Якщо вирішуєш залишитися, то повинен ігнорувати страх — бо він заважає тобі функціонувати. Ти вивчаєш нові правила виживання. Коли чуєш повітряну тривогу, перевіряєш, чи це дрони, чи ракети, куди вони летять, яка ймовірність того, що вони поцілять біля тебе. Потім ти вирішуєш, йти у коридор, укриття чи метро.
Bloomberg: Мені цікаво, що, по-вашому, зникло за цей період. Навіть якщо у 2022 році було більше відчаю, то зараз справді по-відчуттях особливо тяжкий момент. Тож, чи страшно вам за те, що майбутнє принесе Україні?
Андрій Курков: Я хвилююся. На початку вторгнення в українців було набагато більше солідарності. Нація була консолідованою. У нас був один ворог. Нам вдалося звільнити Київщину та Харківщину. Була якась віра, що у нас вийде вистояти і ми зможемо захистити країну. Тепер у нас Україна роздроблена. Невідомо скільки людей в окупації, ми не знаємо, що з ними. Частина з них радіє жити під владою Росії, інші ні. У нас є військові на передовій та біженці за кордоном. У нас є переміщені особи, і вони дуже нещасні. Хоча досі більше половини українців вдома, але вони чують вибухи та бачать сусідські будинки у вогні, та ще й мерзнуть. Ці люди мають возз’єднатися після війни. Це буде, тільки коли демократичні країни об’єднаються щоб допомогти відновити Україну.
Bloomberg: За ці чотири роки ви стали набагато більше журналістом, коментатором та інтерпретатором України для зовнішнього світу. Якийсь час вам було важко писати художню літературу. Я знаю, що все налагодилося, але чи сумуєте ви за своїм старим життям? Коли ви могли повніше віддатися уяві, а не реальності?
Андрій Курков: Так, безумовно. Психологічно я дуже страждав, коли не міг продовжувати роман про Київ 1919 року – який таки дописав у листопаді 2024 року.
Bloomberg: Коли ви кажете, що не могли закінчити роман, то це тому, що воно здавалося неправильним – занурюватися у художню літературу?
Андрій Курков: Це [був] гріх, бо писати художню літературу – це радість. Писати нонфікшн – обов’язок. Найбільша причина це те, що я не міг відволіктися від реальності. Я стежив за новинами, історіями друзів, родичів, сусідів та людей, яких ніколи раніше не зустрічав. Я був частиною війни. Коли пишеш художню літературу, ти маєш відірватися від реальності на кілька годин, а потім повернутися до кінця робочого дня. Це було неможливо.
Bloomberg: Яка ваша оцінка війни? Хто перемагає?
Андрій Курков: Ніхто. Я не бачу тут переможців. Я думаю, що Трамп хоче бути переможцем, але він не миротворець, він бізнесмен. Він хоче укласти ділову угоду з Росією, а Україна – це перешкода.
Bloomberg: Ви виросли в Радянському Союзі. Ви застали великий перехідний момент на початку свого життя та написали про нього — це стало тлом для вашого роману «Пікнік на льоду». У цих моментах, у всій гостроті, ви знаходите натхнення?
Андрій Курков: Так. Напевно, це моя доля, і доля більшості українців, — переживати трагедії. Але цього разу українці справді борються; вони захищають свою землю, вони захищають свою свободу. Я не думаю, що скоро будуть легкі часи, тому ми, як українські письменники, повинні описувати все, що ми бачимо, і шукати історичні паралелі.
Bloomberg: Я знаю, що ваші батьки переїхали з Росії до України. Ви етнічний росіянин. Російська – ваша рідна мова. Чи є в Росії друзі, яких ви втратили через різні погляди на цю війну?
Андрій Курков: Я їх втратив під час Помаранчевої революції. Саме тоді Україна почала відстоювати свою більш європейську ідентичність. Так, це було у 2004–2005 роках. Вже тоді були ознаки, що Україна ніколи не повернеться до радянського минулого чи до російської авторитарної системи.
Bloomberg: Про що ви думали в молодості, коли розпався Радянський Союз? Ви бачили Україну як незалежну, суверенну державу?
Андрій Курков: Я наївно став великим оптимістом. Я думав, що Україна набагато менша за Росію, і тому буде набагато легше зробити з неї цивілізовану європейську країну з демократичними цінностями та правилами. Звичайно, ці мої надії розбилися у перші пострадянські роки, тому що у нас була мафіозна держава та величезна інфляція. Пригадую, мої батьки боялися виходити з квартири в перші тижні після розпаду СРСР. Країна змінювалась. Таке відчуття, що я жив у п’яти чи шести різних Українах з 1991 року. Я не знаю, до якої України ми повернемося після війни. Це буде ще одна Україна — дуже інша, з безліччю тяжких історій.
Bloomberg: Чи відчуваєте ви, що змінилися за ці чотири роки?
Андрій Курков: Усі змінилися. Я перестав цінувати матеріальне. Я завжди був колекціонером — збирав марки, старі монети, давні газети, старі вініли та грамофони. Раптом все це стало непотрібним і неважливим. До війни я не міг писати сцени насильства, уникав крові. Зараз мені дуже легко описувати жорстокі ситуації, тому що це стало нормою.
Bloomberg: Політичні діячі з багатьох країн збираються на Мюнхенську конференцію з безпеки. Що б ви їм сказали, якби вам дали виступити?
Андрій Курков: Я б порадив їм задуматися про інші заходи, аби змусити Путіна зупинити цю божевільну війну, щоб він припинив вбивати людей холодом, ракетами, безпілотниками і термобаричними бомбами. Ми живемо у ХХІ столітті. Росії більше подобаються Середні віки. Путін не зупиниться, якщо його не змусять. Немає сенсу посміхатися та говорити, що ми повинні спробувати знайти спільну мову з Росією. Росія зрозуміє лише одну мову — економічний, дипломатичний, військовий тиск — і солідарність, яка все більш недосяжна. Я не відчуваю, що уряд США нас підтримує. Вони хочуть покласти край війні з інших причин. Європа зараз більше зацікавлена, але ми хочемо більшого від Європи.
Bloomberg: Останнє, що ми чули від президента Зеленського, це те, що США хочуть закінчення війни до червня 2026 року. Що спадає вам на думку після цих слів?
Андрій Курков: Що Америка буде тиснути на Зеленського щоб прийняти втрату територій — фактично прийняти капітуляцію, замасковану під якусь мирну угоду. Ніхто не говорить про справедливий мир. Як тільки узаконять несправедливі результати війни і приймуть захоплення земель сусідніх країн, ми застанемо ще такі війни — байдуже, від Росії чи когось іншого.
Bloomberg: Тож, ви б чи хотіли, щоб президент Зеленський стояв абсолютно твердо під таким тиском?
Андрій Курков: Якщо Україна поступиться, то Росія не зупиниться. Путін не зупиниться. Буде перерва на два-три роки — або два-три місяці — а потім ще вимога до України здати ще більше земель, прийняти, що вона стає менш незалежною [та] економічно слабкою. Зрештою, Європа скаже: Ні, ми більше не можемо вам допомогти, тому що ви насправді недостатньо робите для самозахисту. Ваші люди не вмотивовані [і] втомилися. Це жахлива картина. Це буде країна, що зменшується, із меншими свободами та значенням [у] світі.
Bloomberg: Чи багато людей поділяють ваші погляди?
Андрій Курков: Деякі дані соціологічних опитувань свідчать, що через виснажливий характер війни та суворі умови дедалі більше людей схиляються до думки, що відмова від певної території може бути вартою ціною. Давайте визначимо, що таке відмова від територій. Ідея, що території не повертаються Україні, але не перетворюються на російські території — як вільна економічна зона — може бути прийнятною. Загалом, 50-60% українців ще підтримують Зеленського. Я думаю, що він має стояти твердо і всіма силами захищати українські інтереси.
Bloomberg: Ви ще довіряєте йому як лідеру України? Я знаю, що ви за нього не голосували. Але коли ви побачили, як він впорався з моментом великої війни чотири роки тому, ви змінили думку?
Андрій Курков: Я вважаю, що це мій обов’язок як громадянина підтримати офіційно обраного президента в цій ситуації. Я не знаю, чи голосуватиму за нього, якщо він братиме участь у виборах після війни, але зараз я думаю, що нам варто консолідуватися навколо існуючої влади. Він не виявляв ознак слабкості. Він не виявляв готовності до компромісу. Він ще захищає українські інтереси.
Bloomberg: Наскільки він постраждав від корупційних скандалів у країні?
Андрій Курков: Менше, ніж очікувалося, але мені здається, що він зараз самотній. Я гадаю, що це питання корупції у вищих колах української політичної еліти знову виникне після війни.
Bloomberg: Коли ви громадянин, який стикається із тяготами війни, дізнаєтеся, що людей звинувачують у розкраданні, що ви відчуваєте?
Андрій Курков: Я дуже злий і засмучений. Загалом я не дуже довіряю українській політичній еліті. Я пам’ятаю часи, коли Україна була повністю корумпованою, починаючи з рівня дорожньої поліції. Ющенку вдалося позбутися цієї корупції на низовому рівні, але корупція в політичній [та] бізнес-еліті залишилася. У певному сенсі добре, що у нас регулярно трапляються такі скандали, бо вони показують, що цю корупцію викривають.
Bloomberg: Ви ще довіряєте європейським союзникам? Вони, очевидно, говорять зовсім по-іншому, порівняно з американцями, але чи гадаєте ви, що їхня підтримка може зникнути?
Андрій Курков: Якщо послухати колишнього прем’єр-міністра Угорщини [Віктора] Орбана, то звичайно, одразу станеш песимістом. Але ми слухаємо політиків, які говорять хороші речі та обіцяють більше допомоги — ось звідки у нас енергія та відносний оптимізм. Звісно, я розумію, що є обмеження. Головне питання — час, як довго Європейський Союз зможе підтримувати Україну. Зростання ультраправих політичних сил та можлива перемога партії «Альтернатива для Німеччини» досить лякають.
Bloomberg: Ви готуєтеся до ще чотирьох років такого життя?
Андрій Курков: Сподіваюся, що війна закінчиться цього чи наступного року. Я мрію про це. Я народився через 16 років після закінчення Другої світової війни. Я пам’ятаю, що в Києві не було її слідів — все було новим. Коли [ця] війна закінчиться, ймовірно, знадобиться ще 10 років, можливо, більше, щоб прибрати видимі шрами на землі, [але] не з голови. Суспільство, ймовірно, поділиться на тих, хто виїхав і залишився. Кількість колаборантів і зрадників — це те, про що багато говорять після війни.
Bloomberg: А як щодо вашого гумору та гумору в країні? Пам’ятаю, ви згадували, що українці здатні сміятися зі звичних ситуацій, що військові знімали кумедні відео на передовій, аби підтримувати бойовий дух. Це досі так?
Андрій Курков: На жаль, військові втратили гумор через шість чи сім місяців після російського вторгнення, але він ще грає важливу роль у суспільстві. Його використовують для психологічного захисту — як ліки. Це те, що підтримує мотивацію та надію.
Bloomberg: Як ви підтримуєте свою енергію, не кажучи вже про дух, у такий час?
Андрій Курков: Мої друзі, мої читачі, мій зв’язок зі світом, моє бажання писати, нові ідеї, які в мене виникають. Кава — я п’ю її забагато. [Сміється] Але я знаю багатьох людей, що страждають — ніхто їх не мотивує, у них фінансові проблеми. Ці люди виснажені. Вони не мають надії.
Bloomberg: Це частина вашої роботи продовжувати ділитися надією, наскільки це можливо?
Андрій Курков: Так. Головне — не ділитися поганими новинами. На жаль, багато користувачів соціальних мереж в Україні люблять ділитися поганими новинами. Все погано, але коли ви ділитеся поганими новинами, ви помножуєте це відчуття.
Перекладачка: Руслана Фалько
