Важливо, що Україна не прагне відтворити неоколоніальну присутність Росії в Африці або встановити постійний плацдарм на континенті, а проводить малопомітну кампанію з обмеженою присутністю, спрямовану на руйнування ключових елементів глобальної мережі Кремля

Вторгнення в Україну, яке триває понад чотири роки, значно зменшило здатність Москви проектувати силу в інших регіонах світу. Від Сирії до Венесуели та Південного Кавказу до триваючого конфлікту з Іраном, Росія зазнає стратегічних прорахунків і втрачає вплив на поточні політичні процеси. Наприкінці квітня 2026 року до цього списку приєдналася Малі — країна в регіоні Сахель, яка потерпає від насильства щонайменше останні 14 років, де сепаратистські та джихадистські сили зіштовхуються з підтримуваною Росією військовою хунтою. Про це йдеться в аналітичній публікації Леона Пінчака, аналітика Polityka Insight на сторінках польського видання Onet, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

25 квітня 2026 року африканська країна Малі стала ареною найскоординованішого наступу за останні роки. Бійці, пов’язані з терористичною групою «Аль-Каїда», і туарегські сепаратисти з Фронту визволення Азавада (ФВАЗ) одночасно завдали ударів по низці ключових цілей— від півночі країни до столиці Бамако. Політичні втрати цієї операції такі ж значні, як і військові: серед загиблих були міністр оборони Малі Садіо Камара та голова Служби внутрішньої безпеки Малі Модібо Коне — стовпи владної системи, побудованої після військового перевороту 2020 року.

Так званий «Африканський корпус» — структура, яка взяла на себе функції групи Вагнера після смерті її засновника Євгена Пригожина у 2023 році та була безпосередньо інтегрована до Міністерства оборони Росії — мала гарантувати стабільність режиму у Малі. Тим часом, наявна інформація вказує на щонайменше один збитий російський гелікоптер та виведення російських військ з Кідала на півночі Малі відповідно до угоди з туарегськими сепаратистами. Захоплення цього міста у 2023 році було справою рук вагнерівців. Москва намагається нав’язати власну інтерпретацію подій: в офіційній заяві «Африканський корпус» запевняє, що російські війська «утримували всі ключові позиції», Міністерство закордонних справ РФ вказує на причетність «західних силових структур» до підготовки терористів, а Кремль наполягає на продовженні підтримки хунти у «боротьбі з екстремізмом».

Таким чином, Малі стає не стільки черговим епізодом нестабільності в і без того охопленому кризою Сахелі, скільки випробувальним майданчиком для всієї російської моделі присутності в Африці — моделі, яка мала бути дешевою, гнучкою та ефективною, перш ніж Кремль вирішив вступити в найкривавіший конфлікт у Європі з часів Другої світової війни.

Російська діяльність в Африці базується на цілісній ідеологічній та історичній структурі, яка поєднує спадщину Радянського Союзу зі сучасним наративом суперництва із Заходом. За радянських часів її присутність на континенті виправдовувалася інтернаціоналізмом та підтримкою антиколоніальних рухів — Москва презентувала себе як партнера-модернізатора та захисника нових політичних еліт, що протистоять колишнім колоніальним державам.

Цей символічний капітал зараз переосмислюється та включається у зовнішню політику Росії, яка використовує такі поняття, як «суверенітет», «багатополярність» та «глобальна більшість». У російських політичних документах та аналітичних дослідженнях Африка постає як природний альянс країн Глобального Півдня, які відкидають ліберальну політичну модель та шукають альтернативні шляхи розвитку. Росія позиціонує себе в рамках цього бачення як продовжувачка антиколоніальної традиції та, водночас, як цивілізаційний полюс, здатний пропонувати «суверенні рішення» без політичної обумовленості.

На практиці це перетворюється на поєднання вибіркового переосмислення історії та пропозиції відносно дешевої «захисної сили» у вигляді найманських структур. Замість того, аби будувати інституції – одну з основ західної моделі впливу – Москва функціонує як посередник у сфері безпеки, заповнюючи місцеві вакууми та стабілізуючи режими в обмін на доступ до природних ресурсів та політичний вплив.

Стартовою точкою для стратегії Росії в Африці став період після 2014 року, коли після анексії Криму Москва опинилася під тиском санкцій Заходу та вступила у відкритий – хоча спочатку переважно ідеологічний та наративний – конфлікт із Заходом. Африканський континент пропонував відносно низькі витрати на вхід: обмежена інституційна присутність Заходу, країни, які страждають від дефіциту безпеки, та чіткий попит на «безумовну» підтримку, позбавлену вимог щодо політичних чи економічних реформ. У цьому контексті Росія прийняла логіку, засновану на мінімальних інвестиціях, швидкому політичному доступі та транзакційній моделі обміну «безпека за ресурси».

Присутність Росії в Африці набула гібридної форми, в якій формальні правові документи служили лише стартовою точкою у набагато складнішу операційну архітектуру. Двосторонні угоди про військову співпрацю, постачання озброєнь та підготовку особового складу, укладені з такими країнами, як Центральноафриканська Республіка та Малі, забезпечували мінімальний рівень легітимності російської присутності. У їхній тіні процвітали неформальні механізми: вигідні контракти з групою Вагнера, діяльність господарюючих суб’єктів, які отримували доступ до концесій на видобуток корисних копалин, захист конкретних політиків та діяльність так званих політичних консультантів, які під виглядом порад втручалися у виборчі процеси та інформаційну політику. Ця модель доповнювалася політикою свавільного насильства проти опонентів режиму, що можна класифікувати як серйозні порушення міжнародного права.

Ця модель була особливо очевидною у Малі, де військова хунта — після демонтажу існуючої архітектури безпеки, заснованої на співпраці з Францією — свідомо замінила її російським компонентом. Окрім формальних міжурядових угод, структури, які пов’язані із Вагнером, відігравали там ключову роль основного гаранта безпеки. Основна логіка залишається незмінною: Росія систематично перетворює обмежені ресурси на реальний політичний вплив, поєднуючи пропозицію «дешевої безпеки» із розвитком персоналізованих відносин з елітами та експлуататорських економічних моделей. Водночас, внутрішня напруженість зростає.

Після того, як «Африканський корпус» взяв на себе ключову роль у гарантуванні безпеки для хунти, його структури почали діяти поза малійською командною структурою та надавати вибіркову підтримку. Можливо, що після нещодавніх інцидентів хунта перегляне свої відносини з Росією, підвищивши значення інших партнерів, таких як Туреччина, яка присутня в країні, серед іншого, через консультативний та військовий компонент. Ця модель була особливо очевидною в Малі, де військова хунта — після демонтажу існуючої архітектури безпеки, заснованої на співпраці з Францією, свідомо замінила її російським компонентом.

Чим довше триває війна Росії з Україною, тим більше Київ розмірковує над тим, як послабити Росію поза межами безпосереднього театру військових дій. Паралельно з інтенсивною – як кількісно, ​​так і якісно – кампанією далекобійних ударів по промисловій базі режиму Володимира Путіна, Україна – маючи одні з найефективніших у світі спеціальних розвідувальних служб – почала впливати і на російські інтереси в Африці. Логіка проста: чим більші втрати Росії за межами Європи, тим менше фінансових та оперативних ресурсів вона зможе виділити на ведення війни. Хоча масштаб цих операцій залишається обмеженим, вони мають чітку цільову спрямованість на підрив інфраструктури, на якій Москва будує свою мережу впливу.

Відомо, що у 2024 році Київ обмінювався розвідувальними даними та співпрацював з місцевими структурами у Малі, що дозволило йому завдати значних втрат російським формуванням найманців. У Судані оперативники українського спецпідрозділу «Тимур» проводили таємні операції, які спрямовані проти мереж, пов’язаних із Кремлем, зокрема із видобутком золота та логістикою, демонструючи добре розуміння слабких місць російської присутності.

Україна також проводить операції проти танкерів так званого тіньового флоту у Середземному морі, які розпочалися наприкінці 2025 року та були розширені у 2026 році. Повідомлення ЗМІ вказують на те, що понад 200 українських військових фахівців були розгорнуті на заході Лівії, діючи у координації з Урядом національної згоди. Їхня присутність пов’язана з навчанням операторів безпілотників та потенційним ударом по російській інфраструктурі.

Важливо, що Україна не прагне відтворити неоколоніальну присутність Росії в Африці або встановити постійний плацдарм на континенті. Швидше, вона проводить малопомітну кампанію з обмеженою присутністю, спрямовану на руйнування ключових елементів глобальної мережі Кремля. Цілячись на персонал, фінансові потоки та логістичну підтримку, Київ змушує Москву захищати фрагментовану та вразливу систему, не розраховану на постійний тиск. Це, своєю чергою, створює тертя у структурі, яка раніше функціонувала майже безперебійно.

Експансія України в Африці знаменує перехід від регіональної до глобальної логіки: Київ розглядає континент як простір одночасної політичної, економічної та безпекової конкуренції, де ставки полягають в обмеженні впливу Росії та розбудові власної позиції серед країн Глобального Півдня. Цей напрямок може бути доповнений активізацією України в регіоні Перської затоки, який відіграє значну роль у балансі сил між країнами, що розвиваються. У довгостроковій перспективі військовий фактор також може бути значним — після закінчення війни Україна матиме армію з високим рівнем бойового досвіду, зокрема у використанні безпілотників та мережецентричних операцій. Якщо суперництво з Росією продовжиться, ці компетенції можуть бути значно розвинені, зокрема щодо операцій в Африці.