Мільйони українських дітей зростають під звуки повітряних тривог, втрачають домівки та близьких людей, а також можливість повноцінно навчатися
Війна в Україні триває вже п’ятий рік поспіль, і деякі діти не знали іншого життя, окрім війни. Журналісти The Christian Science Monitor відвідали три родини з маленькими дітьми, які намагаються жити повноцінним життям посеред російського вторгнення. Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з їхнім матеріалом.
Щойно над Ізюмом лунає сигнал повітряної тривоги, діти одночасно відкладають олівці для малювання, тюбики з клеєм і ножиці для вирізання фігурок із фетру та прямують до виходу.
Звично поспішаючи, вони біжать до найближчих сходів у громадському центрі радянської доби. Напередодні повітряні тривоги чотири рази за три години змушували групу ховатися в цій ніші із затхлим запахом. Цього ранку діти, сидячи на дерев’яних сходинках пліч-о-пліч, голосно граються, розмовляють і жартують, наче й досі перебувають за своїми столами для творчості.
На п’ятому році повномасштабного вторгнення Росії війна тут уже не є тимчасовою надзвичайною ситуацією. Вона стала частиною повсякденного життя цілої країни. А для багатьох дітей це єдине життя, яке вони будь-коли знали.
«Діти знають, що не можна стояти перед вікнами і що потрібно ховатися», — каже Олеся Біляга, головна викладачка благодійної програми з мистецтва, танців і комп’ютерної грамотності в громадському центрі.
Для цього покоління наслідки війни можна виміряти порожніми дитячими майданчиками, втраченими навчальними роками та близькими людьми, яких вони більше ніколи не побачать. Це 2,6 мільйона дітей, які були змушені залишити свої домівки, і мільйон підручників, знищених російськими бомбами.
Ізюм, розташований неподалік від лінії фронту на сході України, є наочним прикладом того, чого позбавила людей війна. Навчання в школах відбувається виключно онлайн. Над вулицями, якими раніше вільно гуляли діти, натягнуті антидронові сітки.
Проте навіть тут, у самому серці найсмертоноснішого конфлікту в Європі з часів Другої світової війни, діти демонструють неабияку стійкість. Коли виють сирени, то на сходах усередині будівлі Анжела підтримувально обіймає за плечі свою семирічну подругу Міру.
Навчання під обстрілами
Багато дітей, які перебували на сходах, були ще малюками, коли у квітні 2022 року російські війська окупували Ізюм на шість місяців. Росіяни перетворили школи на бойові позиції та хірургічні пункти, а також завозили коробки з російськими іграшками й зошитами в межах плану заміни української шкільної програми проросійською.
Зрештою український контрнаступ змусив окупантів залишити місто. Однак Ізюм та його мешканці зазнали значних руйнувань. Коли в громадському центрі запрацювала дитяча програма, розбиті вікна будівлі ще були забиті дошками, а приміщення освітлювали ліхтариками.
«У дітей не було досвіду спілкування з однолітками, вони не відвідували дитячий садок», — згадує директорка програми Інна Гончарова.
Під час окупації родини в Ізюмі часто жили без електроенергії, газу, опалення та води, а більшість батьків не випускали дітей на вулицю, побоюючись присутності російських військових.
Їхній досвід не є винятковим. За даними ЮНІСЕФ, близько 40% українських дітей віком від 3 до 6 років не відвідують дошкільні заклади. До війни цей показник становив 15%. Таким чином, діти позбавлені спілкування з однолітками саме в той період, коли ігри мають вирішальне значення для їхнього соціального та емоційного розвитку.
Соціальні та освітні втрати також докорінно змінюють життя старших дітей. Через повітряні атаки українські школярі пропускають у середньому 20% занять. Щоб обійти цю проблему, кожна третя дитина нині навчається повністю або частково онлайн, а в деяких прифронтових містах почали будувати школи в підземних бункерах. Але цього недостатньо. Станом на 2025 рік українські діти відставали від середнього рівня на два роки з читання та на один рік із математики.
В Ізюмі очне навчання взагалі неможливе: загроза російських атак настільки постійна, що місцева система освіти нині будує першу повністю підземну школу.
За таких обставин громадський центр став справжнім острівцем безпеки. У цій програмі, яку переважно фінансує Фонд Говарда Г. Баффета, діти плетуть вироби з бісеру та ліплять із пластиліну. Тут також проводять танцювальні заняття й виділяють час просто для психологічного розвантаження: діти сідають на килимки, надані групою українців, які живуть у Лос-Анджелесі, і нічого не роблять.
«Тут діти мають можливість розмовляти одне з одним, бути разом, і для них це дуже важливо», — каже Біляга.
За словами Гончарової, в Україні діє близько 55 таких благодійних мистецьких програм, які підтримують громади поблизу лінії фронту.
Однак, дві російські авіабомби, що впали на дитячий садок у сусідньому районі, змусили заклад зачинитися на два тижні.
Вага пам’яті
Українські діти не лише втратили роки навчання через російські бомби. За даними ЮНІСЕФ, кожна 5-та дитина в країні – загалом понад мільйон – втратила родича чи друга.
На шостий день народження, у травні 2022 року, Юліанна Палагнюк з нетерпінням чекала дзвінка від тата Олександра. Він нещодавно відправився в якості десантника на передову на північному сході країни, але вони регулярно спілкувалися по телефону. Коли дзвінок не надійшов, Юліанна запитала у мами Жанни чому.
«[Твій] батько вже ангел», — пояснила Жанна.
В одну мить те, що залишилося від мирного дитинства Юліанни, зникло. Коли російські бомби продовжували падати, вибуховими ставали й емоції дівчинки.
«У неї були проблеми в школі, дуже запальний характер, а коли вона поверталася додому, то вже була переповнена цією енергією», — розповідає Палагнюк.
Вона була не єдиною, хто переживав подібні почуття. Психічне здоров’я українських дітей зазнало серйозного удару через війну. Одне дослідження виявило, що 32% підлітків мають ознаки помірної або тяжкої депресії, тоді як, за оцінками української громадської організації з охорони психічного здоров’я «Голоси дітей», кожна друга дитина в країні має симптоми тривожності.
Протягом багатьох років після смерті батька Жанна продовжувала мріяти про його повернення додому, «і це завдавало їй страшного болю». Нігті дівчинки були обгризені до нерівних країв, а Жанні було важко впоратися одночасно і з горем доньки, і з власним. Її переслідував постійний страх, що під час російського обстрілу вони з донькою можуть опинитися нарізно, і що «я не встигну її знайти».
У процесі зростання кількості загиблих у війні дедалі поширенішими стають програми для українців, які пережили травматичний досвід війни та втрату близьких. Навесні 2025 року Юліанна та Жанна взяли участь у двотижневій реабілітаційній програмі в Литві разом із 20 іншими родинами. Вона мала назву «Діти героїв». Там мати й донька плакали та писали листи одна одній.
«Сподіваюся, ти станеш нормальним», — написала Юліанна у своєму.
Палагнюк почала зустрічатися з відданим християнином на ім’я Женя. Юліанна теж поступово почала знаходити у своєму серці місце для нового батьківського образу, додавши Женю до своїх вечірніх молитов.
«З ним негативна енергія в нашому домі зникла», — стверджує Палагнюк.
Однак її тато Саша, як називали Олександра, і досі залишається присутнім у житті Юліанни та її матері. У його рідному селі на Віниччині родина перетворила колишню кімнату на меморіальне місце, де зберігаються фотографії, грамоти та медалі. Іноді Юліанна з матір’ю кладуть квіти на могилу батька, розташовану неподалік будинку. На гранітному пам’ятнику викарбувані його зображення.
У свої 10 років Юліанна має кругленьке обличчя й на голову вища за більшість однолітків. Але іноді у своїй уяві вона ще залишається маленькою дівчинкою, яку батько колись забрав із дитячого садка, щоб таємно відвідати військову базу. Його товариші по службі були у захваті від п’ятирічної дівчинки з веснянками. Відтоді минула половина її життя, але емоції досі залишаються такими ж сильними.
«Я почувалася королевою!» — каже вона.
Дому, якого більше не існує
Сергій Єрошенко ніколи не матиме спогадів про місце, звідки він родом. У 2024 році йому було лише 2,5 роки, коли його родина втекла зі своєї просторої квартири в шахтарському місті Мирноград на південному сході України. Російські війська просувалися вперед і наблизилися до їхнього будинку.
На той час його мати Ірина Єрошенко координувала роботу волонтерських евакуаційних і рятувальних груп благодійної організації Caritas та ініціативи Search Donbas, допомагаючи багатьом дітям та їхнім родинам рятуватися від наступу російських військ. Ця робота допомагала їй самій долати депресію через ситуацію та давала змогу краще розуміти ризики надто тривалого перебування на місці, коли небезпека невпинно наближається.
Коли росіяни захоплювали одне за одним села поблизу Мирнограда, старша сестра Сергія, Каміла Войтенко, якій тоді було 17 років, спостерігала, як її друзі та однокласники один за одним залишають місто. Тим часом російські обстріли посилювалися з кожним днем, як і рівень стресу в родині.
«Ти … усвідомлюєш, що вступаєш у прекрасний період підліткового життя, але не маєш жодного уявлення, чи побачиш своїх друзів знову», — каже Войтенко.
Сьогодні понад третина українських дітей — близько 2,6 мільйона — живуть у вигнанні. Приблизно 800 000 дітей, як і Сергій, є внутрішньо переміщеними особами. Решта — біженці, переважно в сусідніх європейських країнах.
Коли російські війська наблизилися до міста, Ірина, Сергій і Каміла зрештою залишили Мирноград і оселилися у місті Кам’янське.
Хоча Сергій мало розумів, що відбувається, він помітно втратив відчуття безпеки. Ірина розповідає, що, коли вона намагалася занести його всередину крихітної нової однокімнатної квартири, він «починав панікувати й багато плакати». Того першого дня вони купили цукерки та сіли на лавку надворі, намагаючись поговорити із Сергієм, який відмовлявся від усіх спроб його заспокоїти. Їм довелося залишатися на вулиці до 23:00, коли хлопчик нарешті заснув і його можна було занести до квартири.
У дитячому садку він майже не розмовляв і не взаємодіяв з іншими дітьми. Єрошенко почала усвідомлювати: попри те, що Сергій був зовсім маленьким, «усі ті вибухи, усе те, через що ми разом пройшли і що, як я думала, не вплинуло на нього» в Мирнограді, насправді мали глибокий вплив.
Згодом Сергій поступово почав пристосовуватися до нового життя. Тепер йому чотири роки, він ходить до дитячого садка та відвідує дитячу програму, яку проводить католицька благодійна організація Caritas-Spes. У ці моменти, коли він грає з друзями в хованки у дворі церкви та вудить іграшковою вудкою пластикових рибок із відра, його життя здається таким, яким могло бути до війни.
Але, спостерігаючи за ним, Ірина сумує за домом, якого Сергій ніколи не побачить.
«Тепер найбільше болить те, що ми залишилися без свого міста, — каже вона. — Я не зможу привести Сергія на якусь вулицю й сказати: “Ось тут я познайомилася з твоїм батьком”. Цього місця просто більше не існує», – констатувала Ірина.
