Українці завжди обирають до влади брехунів, які роздають нереальні обіцянки аби забезпечити потоки грошей до уряду чи бізнесу і західним партнерам уже час перестати вірити їм на слово

Пристрасть і дух, які додавали енергетики українському повстанню на Майдані у 2014 році перетворились у залишки тліючого вугілля. Минуло майже 7 років і Україна знову не змогла перетворитись у державу, засновану на гідності й верховенстві закону зі сформованими демократичними інститутами. Епоха Майдану в Україні завершилась. Це сумно, але на жаль, закономірно. Інша епоха соціальних трансформацій розпочалась, але не завершилась. Про це йдеться в аналітичній публікації Юрія Поляківського, політичного оглядача, стратега із зовнішньої політики й трансатлантичних відносин, письменника та викладача на сторінках бельгійської щотижневої газети New Europe, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Майдан був очікуваною революцією, якої, насправді, не відбулось. Фундаментальні принципи управління старого режиму залишаються. Практика корупції надалі переважає в якості загальноговизнаного способу життя, хоча тепер стала ще більш утаємниченою. Нове покоління лідерів надто недосвідчене, щоб володіти й керувати демократичною владою, а використання страху й загроз для маніпулювання поведінкою людей досі є панівними. Україна надалі залишається державою «хуліганів», де верховенство законів на впливає на індивідуальну людську та інституційну поведінку.

Майдан був екзистенційним бунтом. У кращому випадку, це було революційне утвердження особистої гідності й категорична відмова від марксистського погляду на людську природу. Це був, як духовний, так і політичний маніфест. Гідність життя має значення. Тим не менш, Україна не змогла застосувати фундаментальні демократичні цінності з метою соціальної трансформації та в якості чіткого шляху до «справедливого суспільства». Ця відмова мала бути чітко проголошена й сприйнята. Громадяни України та її партнери на Заході більше не можуть толерувати виправдань.

Потрібно оголосити про завершення епохи безперервної магії Майдану, як своєрідної міфічної мантри, до якої прагне українське суспільство. Натомість прийшов час для нової, постмайданної критики кроків чинного уряду й оцінки прогресу України на шляху до побудови сучасної функціональної демократії. Українці занадто багато говорять. Вони дають обіцянки, практично не маючи намірів їх виконати і в той же час наспівують свою національну ілюзорну мелодію про те, що «все буде добре».

Зміни в Україні відбудуться лише тоді, коли вона продемонструє результати, які можна виміряти і коли будуть виконані зобов’язання перед своїм народом і усіма, хто хоче інвестувати  в цю країну. В Україні ситуація не з найкращих. Нетерплячість з приводу відсутності змін знову перетвориться у невдоволення. Українці досі не усвідомлюють, що повинні нести відповідальність за свою остаточну національну та історичну долю і незалежна суверенна країна не може процвітати, якщо її рука постійно простягнута за кредитами МВФ.

З моменту проголошення своєї незалежності у 1991 році, Помаранчевої революції та Євромайдану, Україна надалі застрягала у посередньому світі, як психологічно й філософськи неповноцінна держава, що нездатна взяти на себе тверді зобов’язання та пожертвувати заради формування життєздатної демократії. Україна залишається психологічно прикутою до свого минулого, пов’язаного із непорушною традицією кріпосного права й пригноблення і продовжує увічнювати відсутність у суспільстві впевненості у досягненні обіцяного демократичного правління.

Посереднє керівництво України продовжує демонструвати небажання платити ціну за зміни, а його моральне розкладання не дозволяє йому стати на шлях побудови успішної демократії, яку надихають особиста гідність, правова справедливість та індивідуальні економічні амбіції. В Україні досі немає ефективної правлячої еліти, яка могла б визначити візію демократичної України. Жоден лідер ще не визначив, як виглядатиме й функціонуватиме демократична Україна. Звісно, через стільки років, істинний демократичний лідер мав би проголосити таке бачення, очолити зусилля задля досягнення згоди у суспільстві, одночасно запропонувавши всеосяжний план, як досягнути цієї мети.

Після бурхливих подій на Майдані й низки чесних виборів, Україні ще тільки доведеться сформувати правлячу групу політиків, технократів та ефективних активістів громадянського суспільства, які довели свою відданість суверенній демократії, яка бачить своє майбутнє у Європі. Група, яка боротиметься з корумпованими авторитарними тенденціями та впливом Росії.

Україна досі вперто прикута до комфортного для неї старого режиму, оскільки знає, як при ньому жити і як він сформувався. Зміни викликають тривогу, коли існує потреба у соціальній та економічній стабільності й послідовності. Хоча можна не погодитись з цією оцінкою, тим не менш, Україна немає зрілих засобів чи національної самоповаги, щоб реалізувати зміни, які вона просуває для себе і світу.

Україна залишається державою невиконаних обіцянок, очолювану брехунами, які дають обіцянки лише заради того, щоб їх не виконати. Два президенти пообіцяли притягнути до відповідальності винуватців злочинів на Майдані, але через 7 років цього так і не зробили. Правова система є недостатньо міцною, щоб покладати відповідальність та вимагати підзвітності.

Мертва хватка олігархічного впливу залишається, тому що їх система цінностей не отримала альтернативи й не була інституціоналізована. Розкрадання, інтриги, шахрайство і викачування грошей з бізнесу, уряду та державних підприємств залишаються звичними справами.

Україна немає ані можливостей, ані інституційної відваги, щоб переслідувати своїх найбільших злочинців. Вона повинна покладатись на своїх західних партнерів. Якщо б вони знали, як це зробити, і володіли інституційною та індивідуальною мужністю, тоді найбільше убивство у сучасній історії України уже було б розглянуте у судовому порядку.

Сила громадянського суспільства України є слабкою, а його здатність чинити тиск з метою демократичних перетворень залишається неефективною. Українське суспільство немає потужного й стійкого морального голосу, який може щоденно впливати на поведінку суспільства. На жаль, Україна немає моральних лідерів, які мають авторитет й репутацію у суспільстві.

В Україні досі немає ідеологічних політичних партій, які є фундаментами демократії. Вождистські партії дуже легко піддаються впливу грошових та корумпованих інтересів. Країна надалі керується правилами старої політики, навіть незважаючи на те, що багато обличь у повсякденному дискурсі країни змінились.

Система правосуддя залишається корумпованою. Стійкі зусилля Заходу постійно піддаються сумнівам, їх пропозиції або відкладаються, або навмисно підриваються. Багато звільнених корумованих суддів знову відновились на роботі.

Колишній президент Петро Порошенко мав можливість зробити трансформаційні зміни. Він цього не зробив. Його причини та виправдання більше не мають значення.

Причини обрання Володимира Зеленського шокували тільки тих, хто особисто вклався у прозахідний режим Порошенка. Тим не менш, найкраща відповідь на розгромну перемогу Зеленського над Порошенком на виборах 2019 року була проголошена звичайним продавцем квітів у Києві: «У нього був шанс щось змінити. Він ним не скористався. На вихід».

Тепер коли понад рік при владі інший президент, обраний після Майдану, він також не зміг змінити фундаментальні принципи. Додаючи до вищезазначеного, Зеленський, попри обіцянки, так і не зміг залучити представників покоління Майдану до свого уряду.

Навіть при першій спробі сформувати уряд, він не зміг захистити ефективних реформаторів. Як нещодавно зазначив один екс-міністр: «В Україні за високу якість роботи карають, і здається, що втратити роботу – це означає досягнути успіху у проведенні реформ». Адміністрація Зеленського продовжує підтримувати «дух безталанності».

Зеленському не вдалось протистояти внутрішньому тиску у своєму уряді зі сторони вигодонабувачів минулого. Низка помітних міністрів, які працювали в його уряді заявили, що президент постійно не усвідомлює брехливість просування російських інтересів його українськими партнерами з метою впливу на його владу.

Зусилля з проведення «реформ» будуть постійно блокуватись, якщо він надалі не усвідомлюватиме, що вороги вкорінились усередині України і коли їх публічно не ідентифікують, не ізолюють і не усунуть, то країна не зможе відстоювати свій політичний, економічний та соціальний суверенітет.

Проте, на превеликий жаль, Зеленський не зміг сформулювати демократичне бачення того, як насправді виглядатиме українське демократичне суспільство і якими будуть реальні вигоди від його формування.

Хоча передвиборча риторика Зеленського переконала громадян сподіватись на певний сурогат демократії, досі немає панівного ідеалістично натхненного бачення у політичній дискусії про те, як українське суспільство повинне трансформуватись. А також немає сформульованого життєздатного плану дій для формування такого демократичного бачення.

Тим не менш, є серйозні сумніви у тому, що це справді може відбутись, оскільки небагато людей дійсно знають, що це означає і що потрібно для побудови демократії. Є лише дефіцит інтелекту, моралі та знань, який визначатиме цей пошук.

Невже лише Україна винувата у нинішній важкій ситуації? Чесно? Так. Тим не менш, варто також поставити питання: чому західні партнери України не змогли вплинути на Україну?

Період після Майдану надав Україні історичний шанс для побудови демократичної нації. Захоплюючі розмови про реформи, принаймні у риторичній формі, одразу ж після повстання виявились священними, а основні гіпотези для визначення напрямків реформування України виявились помилковими.

Україна не потребувала реформ. Радше треба було зосередитись на трансформації. Це означало «покращити» те, що уже існувало. Країні необхідно, щоб основа її політичного та соціального устрою була глибоко засіяна демократичними цінностями, які б мали шанси принести демократичні плоди.

Україні варто було впровадити такі цінності у гени свого суспільства і лише тоді вона б трансформувалась і сама природа країни стала б іншою. Якщо б справжнє насіння демократичних цінностей пустило коріння в основних інститутах країни, вони б докорінно змінили характер та облік українського суспільства.

Розмови про реформи, а не трансформації, не принесли сталих та фундаментальних змін. Сліпа віра у те, що окремі реформатори можуть суттєво вплинути на пошуки «реформ» також виявилась недоречною тактикою. Для вкоріненої системи надто легко придушувати індивідуальні зусилля, залякувати окремих міністрів, перешкоджаючи трансформаціям.

Акценти повинні бути більш «інституційними», особливо на ключових відомствах, таких як Генеральна прокуратура, Міністерство юстиції та керівники вищої ланки. Якщо б були проведені масові культурні зміни, то були б наведені докази можливості цих змін і ця укорінена прорадянська бюрократія дійсно могла б дотримуватись демократичного курсу. Рішуче скорочення персоналу міністерства сигналізувало б про наміри змінити форму управління.

Неспроможність організувати й підтримати ефективний масовий рух громадянського суспільства також була втраченою можливістю. Існування неурядових «сторожових собак», які б чинили постійний тиск на уряд, також було б вірним шляхом. Ця відсутність неполітичної опозиції була зброєю, яку варто було б ретельніше розробляти.

Відсутність тиску на політичні сили з метою їх скерування на ідеологію, а не на особистість, призвело до перманентного дефіциту політичної культури в країні. Без притягнення ідеологічних політичних партій до відповідальності перед виборцями, неможливо створити здорове та стабільне політичне середовище.

Хоча після обрання Зеленського до влади прийшло нове покоління реформаторів, вони не ухвалювали й не могли ухвалювати самостійні рішення через величезний тиск голови Офісу Президента України. Невдовзі змінились більшість членів уряду Олексія Гончарука. Не тому, що вони не були реформаторами, а тому, що люди втрачали довіру до влади. Простіше кажучи, обрали не тих людей. Відбір та належна перевірка міністрів та високопосадовців залишаються недостатніми.

Тих, кого обрали спочатку, і ті, хто був обраний після них, кажуть про болюче розчарування та глибоке почуття меланхолії через повільні темпи змін і те, що їм не дозволили реалізувати обіцяні зміни.

У численних особистих розмовах з представниками демократичного покоління Майдану, вони говорили про страх перед власною особистістю. Україна залишається «суспільством страху».

Ті, хто працював в уряді казали про небажання чи нездатність президента захистити їх від реваншистів або ж надати громадську підтримку, коли вони ставали жертвами публічних нападів і їх репутація плямувалась. Ті, хто не боявся бути заляканим, розчарувались у неспроможності президента дотримуватись курсу на стійке інституційне будівництво.

Одним словом, вони не змогли довіряти президенту.

До березня 2020 року стало ясно, що найкращій та найяскравішій еліті України не буде місця в жодному уряді Зеленського. Зеленський намагається керувати Україною та змінити її без підтримки вершків покоління Майдану. Виникає запитання: чи зможе він втриматись при владі до завершення терміну своїх повноважень?

Зеленський не усвідомлює, що без масштабних зусиль з консолідації демократичних імпульсів у керуванні Україною, ці приховані та авторитарно натхненні сили будуть надалі перешкоджати пошукам справді правильного уряду. Президент не надав жодних доказів того, що він розуміє брехливість цих сил, які можуть успішно завадити демократичному та ринковому розвитку країни.

Цей сценарій буде розігруватись допоки в Україні не буде бачення на основі справедливості, безкомпромісної незалежності та суверенітету України.

Чи зміниться ця ситуація? Швидше за все, ні.

У нинішніх обставинах продовжувати вірити у «зміни» в Україні та реалізацію її «потенціалу» – це увічнення міфу про бажане, який здебільшого поширюють західні чірлідери всередині країни. Це потрібно припинити, але, швидше за все, цього не відбудеться, тому що це було б визнанням фіаско, яке вплинуло на трансформаційні зміни.

Звичайно, зміни відбулись, але вони були другорядними й незначними, а не трансформаційними. Немає жодних ознак того, що в Україні відбуваються фундаментальні перетворення. Цей обнадійливий наратив фактично згас. У будь-якому випадку, політична посередність домінуватиме у політичному житті у найближчому майбутньому.

Західні партнери України повинні перестати вірити українцям на слово. Вони повинні вимагати результатів, які можна пощупати. Правда полягає в тому, що українці будуть обіцяти й говорити все, що завгодно аби забезпечити потоки доходів в уряді чи в бізнесі.

Сувора реальність полягає в тому, що українці зміняться лише тоді, коли їх або змусять, або поставлять в ситуацію, коли з економічної точки зору у них не буде іншого вибору, окрім підйому. Достатньо лише вивчити поведінку й тактику країни, коли вона повинна була отримати гроші МВФ.

У кращому випадку будуть звільнятись та призначатись окремі міністри, якщо їх робота негативно позначиться на рейтингу президента або вони досягнуть певного рівня успіху, який суперечить закоренілим особистим інтересам.

В уряді Зеленського закінчилась енергія та запал до реформ, не кажучи уже про будь-які спроби управління у напрямку трансформацій. Як згадувалось вище, не існує усталеного наративу про «трансформації». Це пов’язано з його недосвідченістю і відсутністю сил нав’язати свою волю керівництву уряду. У нього немає ані здібностей, ані схильності, ані відваги, щоб залучити до влади найяскравіших людей України.

Офісу президента Зеленського надалі не вдається знайти й залучити найкомпетентніших людей в державі. Його президентство не уникнуло брехливості посередніх людей. Він домінує в уряді, але ні для кого не є таємницею, що найвпливовішим в Кабміні зараз є міністр внутрішніх справ Арсен Аваков.

І найгіршим рішенням президента сьогодні може стати судове переслідування його попередника Петра Порошенка. Це був свідомо обраний курс «переслідування через помсту» і серйозна помилка, оскільки Зеленський тільки додає сил опозиції, а його ненадійний рейтинг коливається в межах 70%.

Порошенко – це неперевершений представник категорії людей, які здатні змінити свою зовнішність, поведінку чи ставлення, щоб почувати себе комфортно у будь-якій ситуації. Судове переслідування зі сторони Зеленського буде тільки на руку політичній реабілітації людини вчорашнього дня, яка прагне відновити власну політичну кар’єру.

Будь-яка надмірна реакція – це фізична демонстрація чи навіть помилковий постріл зі сторони Авакова можуть спровокувати нове повстання у суспільстві. Але цього разу буде багато крові, оскільки це буде збройне повстання.

Зважаючи на те, що невдоволення владою Зеленського тільки посилюється, в українців виникає запитання: коли ж будуть реалізовані обіцяні зміни?