Сергій Тищенко пережив численні підземні обвали глинобитних споруд, проте вибрався і продовжує служити поблизу лінії фронту

Продемонструвавши надзвичайний подвиг витривалості, сержант Збройних сил України Сергій Тищенко понад 470 днів провів у бункері під землею неподалік Бахмута, на межі задухи, під постійними російськими бомбардуваннями, страждаючи від голоду та сильної спраги. Він пережив численні підземні обвали глинобитних споруд, проте вибрався і продовжує служити поблизу лінії фронту. Про це йдеться у спецрепортажі The Independent, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Зараз йому 46 років, він пропустив два дні народження та всі важливі події в житті своїх п’ятьох дітей, коли з 13 липня 2023 року по 28 жовтня 2025 року разом із побратимами копав підземну свердловину для води. Вони використовували саморобні мішки із піском, аби затикати проломи у своєму бункері вдень і вночі, щоб дрони не потрапили в їхню печеру і не вбили їх.

«Все під землею. Все було викопано. Біля входу був рів, потім ділянка, вкрита колодами та замаскована землею та піском. Наша позиція була викопана прямо під асфальтовою дорогою. Тож ми були обмежені шириною дороги, але продовжували розширювати її у довжину. Спочатку ми вели спостереження, поки ще можна було вийти, і тримати оборону», – розповідає Тищенко.

Його підземна служба почалася, коли на початку літа 2023 року він і товариш збирали пайки зі сусіднього бункера, але їх тоді помітив дрон. Вони сховалися за високою травою, а згодом дістались бункера.

Коли російська штурмова група напала на їх бункер у перший тиждень, троє товаришів Сергія загинули. Через кілька днів команда із п’яти осіб втратила ще одного солдата, залишивши чотирьох чоловіків утримувати яму під дорогою понад рік.

«Переломним моментом стало те, що хлопці загинули під час того штурму, і я побачив, що нікому було замінити загиблих. Нас залишилося п’ятеро, потім четверо. Я зрозумів, що ми будемо сидіти тут ще довго після того першого штурму», – каже Сергій.

Евакуація тіл була важкою. Життя з непохованими російськими загиблими, які накопичилися навколо входу до схованки, було жахливим.

«Ми перелазили через них і мусили закидати їх землею, аби позбутися смороду. Але цей сморід нікуди не зникав», – наголошує Тищенко.

Тижні перетворилися на місяці. Атаки дронів були невпинними.

Невелике оглядове вікно у мішках із піском, яке використовували для спостереження за ворожими атаками, довелось заблокували. Поповнення запасів здійснювалося за допомогою невеликих «бомбардувальних дронів», здатних скидати максимум 10 кг води та їжі.

День і ніч було важко розрізнити у темряві. Коли в бункері з’являлися невеликі проломи, їх забивали мішками із ґрунтом, які згодом підривали, розкидаючи землю навколо та накриваючи ціль.

Військові записували повідомлення для своїх сімей на флешки, які під час нічних перегонів замінювали розрядженими батареями на припаси, а потім надсилали додому через Starlink.

Через нестачу води команда викопала власну криницю під землею. Це наражало на небезпеку, адже вони створювали безлад навколо свого бункера, але у них не було вибору – інакше б померли від спраги.

Керівництво Сергія не розуміло серйозності їхньої ситуації – не в останню чергу тому, що асфальт над ними здавався цілим, навіть коли вибухи спричинили обвал частин бункера, а команда отримала струс мозку і була змушена перекопувати свою печеру.

Коли змінився командир, ставлення до бункера змінилося. Сергій отримав наказ готуватися до відходу, але перша спроба була припинена через атаки російських безпілотників. Йому довелося три тижні чекати на наступну вдалу спробу.