36-річна Савіта Вагнер отримала чотири медалі за хоробрість

Савіта Вагнер розповідала матері, що перебуває на безпечній території. А насправді вона служила на передовій в Україні. Вона загинула на початку 2024 року, і тепер опублікували її щоденник. Коли Ула Вагнер отримала звістку про те, що її донька загинула на українському фронті, вона спочатку подумала, що це непорозуміння. Савіта була лише фельдшером, за 50 кілометрів від фронту – так вона сказала матері. Неможливо, щоб вона загинула. Але насправді Савіта була фронтовою лікаркою. 31 січня 2024 року, намагаючись врятувати двох поранених солдатів, осколок пробив її сонну артерію. Німкені було лише 36 років. Про це йдеться у спецрепортажі швейцарського видання 20 Minuten, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Для Савіти Вагнер життя на передовій було «пеклом». Але це було пекло, яке вона сама собі створила. Її мати, Ула, живе у Бонні (Німеччина), на вулиці, де квітуча вишня приваблює туристів навесні. На стіні висять фотографії Савіти у дитинстві, яка сяє на руках у матері. Хто б міг подумати тоді, що колись її поховають на «Алеї Слави» на київському кладовищі?

«Савіта зовсім не була військовою людиною. Вона ніколи не дивилася воєнних фільмів; вона терпіти не могла вигляду крові. Якби хтось розповів мені все це п’ять років тому, я б сказала: повна нісенітниця», – стверджує Ула Вагнер.

Її донька познайомилася з канадцем Карлом Стенерудом в Інтернеті, і вони одружилися. Потім настало 24 лютого 2022 року – напад Росії на Україну.

На початку російського вторгнення Савіта зголосилася бути водієм гуманітарних транспортних засобів. Потім вона поїхала до Бучі із журналістом і побачила тіла жертв різанини на вулицях. Після цього вона пройшла військову підготовку та пішла на фронт медиком. Її псевдонім був «Змія».

Сьогодні у коридорі Ули Вагнер стоїть невелика меморіальна полиця. На фотографії Савіта зображена у військовій формі, у бронежилеті та зі зброєю в руках.

«Я бачу гордість і задоволення в її очах», – каже мати Савіти.

Але у своєму щоденнику Савіта також написала: «Звичайно, я боюся. Боюся бути пораненою або паралізованою, боюся бути захопленою. Але я не боюся померти у бою».

У небезпечні моменти залишалася лише зосередженість.

«Я нічого не «відчуваю», поки маю мету. Не знаю, чи це професіоналізм, чи аутична риса. У будь-якому разі, я рада, що мій мозок працює саме так», – написала вона.

У Савіти був блог, але її мати його не читала. Зі свого нібито безпечного місця вона надіслала відео.

«Привіт, мамо. Я подумала, що тобі може сподобатися відео. Тут я працюю своєрідною медсестрою», – зазначалось у відео.

Інше відео показувало її реальне життя: солдати в окопі, кулі, вибух, крики. Додайте до цього холод, вологість і бруд.

«Завжди холодно і волого. Все – одяг, спальний мішок, все – постійно вологе. Скрізь комахи, павуки та равлики. У ліжку, в їжі, під одягом», – розповідала Савіта.

Чи обурюється її мати за те, що вона приховувала правду?

«Вона зробила це, щоб захистити мене. Інакше я б і ока не заплющила. Те саме стосується Карла, її чоловіка. Вона позбавила мене цього. І я все одно не могла цьому запобігти. Як тільки вона щось вирішила, нічого вже не можна було змінити», – каже мати Савіти.

Коли Ула Вагнер хотіла відвідати свою доньку, то «вона запанікувала. Яку траншею їй варто було назвати як свою адресу?»

Зрештою, мати, донька та Карл зустрілися в Києві на початку січня 2024 року.

«У мене склалося враження, що переді мною стоїть інша людина. Насамперед, так сильно змінилися її очі. У них була глибина, якої раніше не було. Ці очі бачили те, що не хочеться бачити», – згадує Ула.

Через місяць, у День святого Валентина, вона повернулася до Києва – на похорон Савіти. Тільки тоді вона дізналася, скільки життів врятувала її донька, працюючи медиком; Савіта отримала чотири медалі за хоробрість. Будинок історії в Бонні включив дві з них до своєї колекції разом із її чоботами, шоломом, польовою курткою та воєнним щоденником, який тепер опубліковано під назвою: «Німкеня на українській війні».

«Для мене важливо, аби Савіту не забули», – каже Ула Вагнер.

Саме тому вона засновує фонд і планує пожертвувати частину коштів від продажу будинку, де провела дитинство, на підтримку проектів в Україні.