Система вербування базується на фальшивих пропозиціях працевлаштування, навчання, професійної підготовки, спортивної кар’єри або швидкої легалізації проживання в Росії

Вербування Росією африканців для війни проти України більше не є сукупністю розрізнених інцидентів чи маргінальною серією війни. Наявні дані, сімейні свідчення, журналістські розслідування, парламентські документи та урядові оголошення розкривають системний механізм вербування людей до російської військової машини. Він базується на фальшивих пропозиціях працевлаштування, навчання, професійної підготовки, спортивної кар’єри, служб безпеки або швидкої легалізації проживання в Росії. Про це йдеться в аналітичній статті польського видання Defence24, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Африканське «гарматне м’ясо»

Росія створила канал, який спрямовує молодих чоловіків з Африки не туди, куди, на їхню думку, вони їдуть, а на фронт в Україні або на заводи, які підтримують російську оборонну промисловість. Це поєднання торгівлі людьми, примусу, дезінформації та іноземного втручання, яке спрямоване насамперед на тих, хто шукає роботу та можливості для соціального просування.

Найважливішим механізмом у цій практиці є підміна мети поїздки. Заявників змушують вірити, що вони їдуть на цивільну роботу, професійне навчання, освітню програму або легальне працевлаштування за кордоном. Лише після прибуття до Росії вони виявляють, що від них очікують підписання військового контракту, написаного російською мовою, участі у військових навчаннях або роботи у виробництві військової техніки.

Масштаб операції: неповні, але тривожні дані

Масштаб цієї операції до кінця не відомий, оскільки різні джерела вимірюють різні категорії: кількість африканців, які зараз воюють за Росію, загальну кількість новобранців, кількість смертей, кількість госпіталізованих, кількість зниклих безвісти та кількість людей, заманених на російські фабрики безпілотників.

Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга у лютому 2026 року стверджував про понад 1700 африканців із 36 країн, які воюють у російській армії. Росія заперечує незаконне вербування громадян Африки, але повідомлення про чоловіків, яких заманюють обіцянками роботи та відправляють на фронт, стають дедалі частішими. Однак цифру у понад 1700 варто вважати нижньою межею, а не повним масштабом операції.

Потреби Росії у мобілізації та війна на виснаження

Військовий контекст демонструє, що вербування іноземців є частиною стратегії Росії щодо поповнення втрат. Росії потрібне стабільне поповнення солдатів, аби компенсувати втрати на фронті, одночасно уникаючи політично ризикованої загальної мобілізації всередині країни.

Москва повинна вербувати приблизно 30 000-35 000 чоловіків на місяць, щоб замінити втрати на фронті, не оголошуючи політично ризиковану загальну мобілізацію. Росія зазнала майже 1,2 мільйона втрат з лютого 2022 року. Жодна велика держава не зазнала навіть подібної кількості втрат у жодній війні з часів Другої світової.

З цієї точки зору, програму вербування африканців для російських військових зусиль варто розглядати як частину системи придбання людських ресурсів для війни. У таких умовах іноземці, особливо ті, хто економічно схильний до маніпуляцій, стають зручним людським ресурсом для російської системи: їх легше залучити, вони менш захищені та часто позбавлені реальної консульської підтримки.

Кенія як найкраще задокументований випадок

Кенія залишається найкраще задокументованим випадком: з цієї країни на фронті в Україні опинились 1000 чоловіків. За словами Кімані Ічунгва, лідера більшості в Національних зборах Кенії, схема була реалізована нечесними агентствами з набору персоналу та приватними особами, які націлювалися на колишніх військовослужбовців, поліцейських та цивільних осіб, які відчайдушно шукають роботу за кордоном.

Кенійська схема демонструє, як легко військовий набір можна замаскувати під економічну міграцію. Кенійців заманювали обіцянками спеціалізованої роботи, а потім відправляли на фронт. Наразі відомо про 89 кенійців на передовій, 39 госпіталізованих, 28 зниклих безвісти, репатрійованих та щонайменше один підтверджений смертельний випадок. Ті, хто повернувся, повідомляли про підписання російськомовних контрактів на такі посади, як електрики та сантехніки, але на практиці їх відправляли на бойові дії з мінімальною підготовкою.

У випадку Кенії також важливо, що вербувальні мережі адаптували свої маршрути до реакції держави. Кенійські служби безпеки посилили свій контроль, тому маршрути були переміщені із традиційних сполучень зі Стамбулом та Абу-Дабі на маршрути через Демократичну Республіку Конго, Уганду та Південну Африку.

Данкана Чеге, громадянина Кенії, покинув своє рідне місто Кіменде після того, як йому пообіцяли роботу водієм вантажівки, але через кілька тижнів він опинився на передовій війни в Україні. Та ж схема спостерігається у Південній Африці, де вербування подавалося як навчання з безпеки. Натомість чоловіків призвали до воєнізованих формувань та відправили воювати в Україну.

Жорстокість, расизм та логіка «гарматного м’яса»

Розповіді південноафриканських новобранців є особливо переконливими, розкриваючи рівень жорстокості та інструментального поводження. Після прибуття до Росії новобранцям видавали форму та зброю, а потім вони проходили лише близько тижня базової підготовки. Один із них сказав, що вони були «гарматним м’ясом», деякі навіть не вміли правильно стріляти, перш ніж їх відправили на фронт.

Проблема не обмежувалася відсутністю підготовки. Африканським новобранцям доручали особливо ризиковані ролі: копання окопів, ухилення від атак безпілотників, участь у штурмах та операціях на виснаження. Згідно з наведеними розповідями, їх відправляли на передові позиції з незначною підготовкою, поганим спорядженням, обмеженим постачанням та без жодної реальної турботи про їхнє виживання.

Російські солдати нібито висміювали кенійських новобранців, називаючи їх «одноразовими», а деякі африканці повідомляли, що бачили, як чоловіки стріляли собі в руку, щоб уникнути відправлення на найнебезпечніші ділянки фронту. Водночас, розповіді тих, хто повертався з фронту, свідчать про расизм, фізичне насильство, конфіскацію документів, затримку заробітної плати та відмову від репатріації, незважаючи на поранення. Свідчення тих, хто вижив, описують ампутації, важкі каліцтва, невиліковні травми, конфісковані документи та ультиматуми: підписуй контракти та воюй або ризикуй смертю.

Гана, Камерун та Зімбабве: найдраматичніші цифри втрат

Гана оприлюднила одні із найдраматичніших цифр втрат. Міністр закордонних справ країни Самуель Окудзето Аблаква після візиту до Києва оголосив, що 272 ганців нібито заманили на війну, починаючи з 2022 року; приблизно 55 з них загинули, а двоє були захоплені у полон. Він наголосив на намірі Гани боротися із незаконними мережами вербування та попередив, що молоді ганці не повинні ставати «живим щитом» у війні іншої країни.

Камерун є ще одним прикладом країни, якій довелося зіткнутися з наслідками участі своїх громадян у війні на боці Росії. Влада цієї країни публічно підтвердила, що 16 її громадян загинули на фронті в Україні.

З іншого боку, Зімбабве демонструє, що процес вербування також процвітав завдяки фальшивим пропозиціям роботи, які поширювалися у соціальних мережах. Міністр інформації країни Жему Сода заявив, що 15 зімбабвійців загинули після вербування на війну, і уряд працює над поверненням 66 тих, хто вижив. Жертв заманювали привабливими зарплатами та безпечними умовами праці, але потім у них забирали документи, змушували воювати, часто без належної підготовки, і вони не отримували обіцяної заробітної плати.

Екосистема трудової міграції як інфраструктура вербування

Росія експлуатує не лише бідність та безробіття, але й усю екосистему трудової міграції: агентства з працевлаштування, посередників, соціальні мережі, канали обміну повідомленнями, візові обіцянки та хибний престиж працевлаштування за кордоном. Контракти з Міністерством оборони Росії іноді підписувалися у закритих приміщеннях, навіть у відділках поліції, з відповідями на телефонні дзвінки, а документи були російською мовою та без перекладу.

Ця логіка допомагає краще зрозуміти, чому слово «найманець» часто вводить в оману у цьому випадку. Найманець, як це зазвичай розуміють, — це той, хто свідомо та добровільно вирішує брати участь у війні за гроші. Однак у багатьох описаних випадках рішення не було ані повністю свідомим, ані добровільним.

Кандидати вважали, що йдуть на цивільну роботу, навчання або освітню програму; вони підписували документи, яких не розуміли; і вони перебували під тиском боргів, нестачі грошей, загроз депортації або конфіскації паспортів. У Зімбабве ця модель включала фіктивні агентства із працевлаштування, конфіскацію документів, примусові бойові дії, відсутність навчання та зникнення вербувальників після смерті, поранення або захоплення жертви.

Драма новобранців – це також сімейна драма. Сім’ї у Найробі протестували, демонструючи фотографії синів, які зникли безвісти, поранені, вбиті або досі перебувають на фронті. Вони вимагали заборони такої практики, репатріації близьких та переслідування відповідальних за торгівлю людьми та порушення міжнародного права.

Алабуга: від освітньої програми до виробництва дронів

Окремий, але тісно пов’язаний канал експлуатації веде до російської індустрії дронів. Приблизно 200 африканських жінок працювали разом із учнями російських професійно-технічних училищ на об’єкті в спеціальній економічній зоні Алабуга у Татарстані.

Історія з Алабугою демонструє, що експлуатація іноземців Росією не обмежується передовою. Жінок завербували за програмою, представленою як шлях до роботи та освіти. Однак, потрапивши туди, їх відправляли на виробництво дронів, які Росія використовувала проти України, часто в умовах впливу хімічних речовин, стеження та невиконаних обіцянок щодо заробітної плати та умов життя.

У 2026 році питання «Алабуги» та експлуатації мігрантів також було включено до британських санкцій. Міністерство закордонних справ, у справах Співдружності та розвитку Великої Британії 5 травня 2026 року оголосило про санкції проти 35 осіб та організацій, пов’язаних з російським виробництвом безпілотників та мережами, які експлуатують мігрантів.

Британський уряд зазначив, що санкції спрямовані на осіб та компанії, які відповідальні за мережі торгівлі людьми, які «закачують» експлуатованих мігрантів у російську військову машину. У заяві британського уряду чітко пов’язано два канали експлуатації: відправлення іноземців на фронт як «гарматного м’яса» та спрямування їх на оборонні заводи.

Російські заперечення та вигадка добровільності

На цьому тлі російські заперечення є частиною суперечки щодо відповідальності. Після переговорів між міністром закордонних справ Кенії Мусалією Мудаваді та Сергієм Лавровим, Найробі оголосило, що кенійцям більше не буде дозволено вступати до армії РФ через Міністерство оборони цієї країни. Однак російська сторона наполягала на тому, що іноземці можуть добровільно вступати до збройних сил.

І ось у чому суть справи: Росія ховається за формальним контрактом, тоді як африканські, українські та європейські джерела вказують на те, що формальному підписанню може передувати шахрайство, відсутність перекладу, тиск, вилучення документів та ізоляція. Деякі новобранці до самого кінця вірили, що підписують інші документи, такі як продовження віз. У такому випадку контракт не доводить реальної згоди, а стає інструментом легалізації попереднього примусу.

Дезінформація та імідж Росії в Африці

Кількість задокументованих дезінформаційних кампаній в Африці зросла майже у чотири рази з 2022 року, а Росія є головним спонсором таких операцій на континенті, відповідальною за 80 з них, спрямованих на понад 22 країни. Це інформаційне середовище створює сприятливий ґрунт для вербування. Російські повідомлення не обов’язково повинні прямо заохочувати до участі у війні, аби сприяти вербуванню. Достатньо, щоб вони систематично зображували Росію як країну, дружню до Африки, стабільну, сильну, антиколоніальну та пропонуючи можливості, яких Захід нібито не пропонує. Російські наративи в Африці часто зображують Москву як надійного антиколоніального союзника, перекладаючи відповідальність за війну в Європі на Україну, НАТО та Сполучені Штати.

З цієї точки зору, фальшиві пропозиції роботи, навчання, професійної підготовки та освітніх програм не виникають у вакуумі. Вони охоплюють аудиторію, яка, можливо, раніше стикалася із наративами про Росію як дружню, антизахідну країну, відкриту для африканців і яка пропонує можливості для соціального просування. Таким чином, вербування до армії чи військових заводів використовує ту саму екосистему: обіцянки швидких грошей, мову «дружби з Росією», канали Telegram, WhatsApp, TikTok та Facebook, місцевих посередників, діаспори та неформальні мережі трудової міграції. Це спланований канал обману та експлуатації, який використовує цифрові методи, посередників та фальшиві обіцянки працевлаштування, візової підтримки та високої заробітної плати.

Росія дедалі більше «озброює» інформацію, а Західна Африка — особливо Малі та Буркіна-Фасо — стала одним із головних напрямків інформаційної війни. Це важливо, оскільки ті самі методи побудови довіри до Росії, підриву Заходу та зміцнення проросійських гравців можуть сприяти наступній вербовці, навіть якщо вона формально проводиться агентствами із працевлаштування, посередниками чи онлайн-каналами.

Цей механізм також має локальний вимір: Росія та колишні мережі, які пов’язані із групою Вагнера, використовують місцевих журналістів, впливових осіб, активістів, веб-сайти, групи у соціальних мережах і, здавалося б, масові організації. Після переворотів у Малі, Буркіна-Фасо та Нігері прокремлівський контент домінував у частині місцевого медіа-простору, а російські агенти впливу використовували журналістів, навчання, культурні заходи, поїздки до Росії та соцмережі для посилення вигідних Москві повідомлень.

Однак, найбільш безпосередньо пов’язаним з вербуванням є використання платформ соціальних мереж у військових та промислових програмах. Програма «Алабуга Старт» просувалася в Інтернеті як шлях до працевлаштування та освіти, а вербування молодих жінок включало соціальні мережі, відео та офіційні кар’єрні обіцянки. Деякі жінки лише після прибуття до Татарстану зрозуміли, що почали виробництво військових безпілотників, а не нейтральну професійну програму.

Поєднання дезінформації, торгівлі людьми та іноземного втручання, точно відображає суть проблеми. Дезінформація малює сприятливий образ Росії та підриває довіру до західних попереджень; торгівля людьми та шахрайське вербування доставляють людей на передову або на заводи; іноземне втручання відбувається, коли держава, яка веде війну, використовує соціальні та економічні слабкості інших регіонів світу для власних військових цілей.

Отже, вербування африканців — це не просто логістична операція з вербування. Це частина архітектури впливу, в якій пропаганда, трудова міграція, місцеві посередники, цифрові платформи та попит на людей воєнного часу взаємно підсилюють одне одного.  Спочатку формується імідж Росії як друга Африки та альтернативи Заходу. Потім, у тому ж інформаційному просторі, з’являються пропозиції щодо роботи, навчання, тренінгів чи легалізації проживання. Зрештою, деякі новобранці опиняються не на обіцяній роботі, а в окопах, на російських військових базах або на заводах з виробництва військових безпілотників.

Інфраструктура гібридної війни

Цю систему варто розуміти як інфраструктуру гібридної війни. Одна частина живить фронт: новобранців відправляють до окопів, військових баз та зон високого ризику. Друга частина живить промислову базу: молодих жінок та інших мігрантів відправляють на фабрики безпілотників та військові виробничі підприємства. Третя частина діє в інформаційному просторі: вона охоплює фальшиву рекламу, обмін миттєвими повідомленнями, групи вербування, посередників, агентства з працевлаштування та рекламу «освітніх програм». Четверта частина має політико-правовий характер: вона охоплює російські заперечення, офіційні контракти, відсутність чіткої підзвітності посередників та обмежені консульські можливості африканських держав.

Тому, описуючи це явище, необхідно уникати спрощення, що воно стосується виключно «африканських найманців». У багатьох випадках більш доречними є терміни шахрайське вербування, торгівля людьми, примусова мобілізація іноземців, експлуатація трудових мігрантів та примусова праця для військової промисловості. Багато новобранців не ухвалювали свідомого рішення брати участь у війні, а потрапляли у пастку, побудовану на хибних обіцянках, тиску та відсутності варіантів.

Африканці як одноразовий ресурс

Найважливіший стратегічний висновок полягає в тому, що вербування африканців Росією є частиною тривалої війни на виснаження. Росії потрібні люди, але вона хоче обмежити політичні витрати на мобілізацію власних громадян. Тому вона звертається до іноземців з країн, де бідність, безробіття, слабке регулювання діяльності агентств з працевлаштування та привабливість трудової міграції створюють сприятливий ґрунт для маніпуляцій. Водночас африканські новобранці подвійно вразливі в цій системі: спочатку перед власними посередниками та шахрайськими пропозиціями, а потім перед російськими військовими структурами, які можуть ставитися до них як до одноразового ресурсу.

Виклик для африканських держав

Для африканських держав це не лише правова проблема, але й питання національної безпеки. Якщо сотні чи тисячі громадян перевозяться посередниками до чужої країни, втрачають документи, змушені воювати, помирають, потрапляють у полон або повертаються покаліченими, то ми маємо справу із транснаціональною злочинною системою, переплетеною з інтересами держави, яка веде війну. Тому реакція однієї держави, навіть такої активної, як Кенія, може бути недостатньою.

Потрібна регіональна відповідь: спільні розслідування, обмін даними про агентства із працевлаштування, моніторинг посередників у працевлаштуванні, консульські попередження, блокування шахрайських кампаній з працевлаштування у соціальних мережах, співпраця з Інтерполом та дипломатичний тиск на Росію. Масштаби, періодичність і транскордонний характер мереж вербування вимагають скоординованої регіональної відповіді. Без неї окремі держави діятимуть окремо, що обмежуватиме їхню здатність притягувати Росію та місцевих посередників до відповідальності.

Глобальна нерівність як інструмент війни

Російська вербувальна пастка демонструє, що молоді африканці є передусім дешевим та політично зручним «гарматним м’ясом» для Москви. Йдеться не лише про відчайдушний пошук людей для фронту, але й про системну експлуатацію бідності, безробіття, трудової міграції та хибних обіцянок кращого життя. Кандидатам надається можливість працювати в Росії як шанс на роботу, навчання або легальне проживання, але після прибуття багато чоловіків опиняються в окопах, на військових базах, на заводах з виробництва дронів або на найнебезпечніших ділянках фронту. Це демонструє, як держава, яка веде тривалу війну, може перетворити глобальну нерівність, трудову міграцію та мережі цифрових посередників на інструмент війни.

Для молодої людини з Кенії, Гани, Зімбабве, Камеруну, Південної Африки, Єгипту чи іншої африканської країни обіцянка роботи в Росії може здаватися можливістю. На практиці це дедалі частіше виявляється початком шляху до окопів, заводів з виробництва дронів, військових шпиталів, полону або смерті на фронті. Для Росії африканці є більш витратним ресурсом, ніж її громадяни; Вони менш захищені, політично менш помітні та часто позбавлені реальної консульської допомоги. Тому термін «найманці» може вводити в оману. У багатьох випадках це не люди, які свідомо обрали участь у війні, а ті, кого заманили обіцянкою роботи та поставили перед доконаним фактом. На практиці російська система перетворює їхні надії на соціальний прогрес та інструмент війни, а економічних мігрантів — на одноразовий фронтовий матеріал.