Упродовж усього життя В’ячеслав Липинський прагнув одного: щоб Україна стала державою. Не частиною Росії чи Польщі, не територією, за яку сперечаються сусіди, а країною людей, які живуть на цій землі й беруть на себе відповідальність за неї

Він народився у польській шляхетській родині на Волині, був католиком і ніколи не зрікався свого походження. Однак державою, яку він обрав, стала Україна. За це поляки називали його зрадником, а українці не завжди вважали своїм. Вацлав Липинський (укр. В’ячеслав Липинський) прожив лише 49 років, але залишив по собі ідею політичної нації, яка через 100 років звучить напрочуд сучасно. Про це розповідає Foreign Ukraine із посиланням на польське видання Onet.

Упродовж усього життя Вацлав Липинський прагнув одного: щоб Україна стала державою. Не частиною Росії чи Польщі, не територією, за яку сперечаються сусіди, а країною людей, які живуть на цій землі й беруть на себе відповідальність за неї.

Він сам був, мабуть, найкращим підтвердженням власної теорії. Польський шляхтич, католик, народжений у родині, де розмовляли польською та французькою мовами, свідомо обрав українську політичну ідентичність. При цьому він не зрікся ані своєї віри, ані роду, ані польського походження.

«Я хочу, щоб Україна справді існувала», — напише він згодом.

Українська мова від няні

Усе почалося наприкінці XIX століття в селі Затурці на Волині, у маєтку шляхтича Казимира Липинського, де 1882 року народився його первісток Вацлав. Рід Липинських походив із Мазовії. Родина була великою та галасливою: крім Вацлава, тут зростали ще двоє братів — Станіслав і Володимир — та сестра Ванда.

До 12 років хлопець навчався вдома. Відповідно до суспільного становища родини, тут розмовляли польською та французькою мовами. Однак маленьким Вацлавом опікувалася українська селянка, яка не знала польської мови. Пізніше Липинський згадував, що саме тому українська фактично стала його першою мовою.

Батьки також знали українську мову, цікавилися місцевою культурою та звичаями. Саме в такому середовищі зароджувалося те, що Липинський згодом сформулює як політичну ідею:

Належність до країни визначається не лише походженням, але й відповідальністю за землю, на якій живеш.

Буря, Краків і випадкова лекція

Середню освіту Вацлав здобував у гімназіях Житомира, Луцька та Києва. Ще під час навчання в київській гімназії 1900 року він заснував гурток української католицької молоді, а згодом виступив за об’єднання католиків і православних в одній українській організації.

У 1903 році Липинський вступив до Ягеллонського університету в Кракові, де вивчав агрономію та історію. Пізніше студіював соціологію в Женеві. Уже тоді він мав проблеми з легенями — хвороба супроводжуватиме його до кінця життя. Одна з найважливіших зустрічей у його житті відбулася майже випадково.

Пізньої осені 1907 року Липинський разом із товаришем перечікував бурю в коридорах краківського Колегіум Новум. На дверях однієї з аудиторій вони побачили оголошення про лекцію Богдана Лепкого, присвячену Пантелеймону Кулішу, — і зайшли всередину. Так почалася тривала дружба Липинського з Лепким.

Лепкий пізніше згадував, що мовою їхнього спілкування стала українська. Липинський говорив нею, за словами приятеля, «по-селянському», мовою Марка Вовчка, майже без русизмів. Особливо Лепкому запам’яталося, як змінювався його співрозмовник, коли мова заходила про Україну, українське село та сільське життя. Зазвичай стриманий і критичний Липинський раптом пожвавлювався, а в його очах з’являвся блиск. Лепкий розумів: саме там було його серце.

Лепкий залучив його до товариства «Просвіта», і невдовзі Липинський став активним учасником українського життя в Кракові.

Водночас він дедалі чіткіше формулював власну політичну позицію: польська шляхта, яка поколіннями жила на українських землях, не повинна дивитися на Україну як на польську периферію, а має долучитися до розбудови української держави.

В українському політичному та інтелектуальному житті Вацлав Липинський став відомим як В’ячеслав Липинський. Однак від римо-католицької віри він не відмовився. Як глибоко віруюча людина, він часто звертався до Бога і у своїх працях: «Ми не знаємо, яку долю Бог призначив Україні… Але інстинкт і розум, даровані нам Богом, говорять нам, що лише в боротьбі за власне, незалежне державне існування наша Українська Земля зможе сформувати власне обличчя».

Книжка, яку скуповували й нищили

У 1909 році в Кракові виходить його книжка «Шляхта в Україні: її участь у житті українського народу на тлі його історії». Це було пряме й гостре звернення до власного середовища. Липинський закликав польську шляхту, яка століттями жила на українській землі, перестати сприймати її виключно як частину польського політичного простору та долучитися до українського національного руху.

Книжка спричинила скандал. Як згадував історик Дмитро Дорошенко, супротивники автора скуповували примірники в книгарнях і знищували їх. У польській пресі його навіть звинувачували в тому, що він працює за «прусські гроші». На ці закиди Липинський відповідав публічно, а свою добру репутацію захищав, зокрема, у судах. Для частини польського середовища це виглядало як подвійна зрада — національна й класова. Свій, шляхтич, закликав служити українській справі.

Але Липинський зовсім не пропонував шляхті зректися власної культури чи походження. Навпаки, він вважав, що її освіта, земля, досвід і здатність до самоорганізації мають служити державі, частиною якої вона є.

«Мої предки за часів Речі Посполитої, на противагу шляхетській демократії, були затятими роялістами», — писав він про свій рід.

У цих словах уже проступають обриси його майбутньої політичної програми: не хаотичне свавілля, а відповідальна еліта, яка служить державі. Щоправда, ця держава мала бути українською.

Війна, гетьманат і дипломатична місія

З початком Першої світової війни Липинського, як підданого Російської імперії, мобілізували до війська. Він брав участь у кампанії у Східній Пруссії в армії генерала Самсонова. Через погіршення стану здоров’я згодом його звільнили від дійсної військової служби.

Після революції 1917 року Липинський став одним із засновників Української демократично-хліборобської партії, яка підтримала встановлення Гетьманату Павла Скоропадського у 1918 році. У червні 1918 року Скоропадський призначив Липинського послом Української Держави в Австро-Угорщині. У Відні він займався організацією української дипломатичної місії та брав участь в обміні ратифікаційними грамотами Брестського мирного договору.

Після падіння Гетьманату Липинський певний час залишався послом, уже при Директорії. Однак розстріл полковника Петра Болбочана став для нього межею, яку він не міг переступити. Вважаючи страту незаконною, Липинський подав у відставку. До України він більше не повернувся.

Україна, якої ще не було

Багато років Липинський мешкав в австрійському Райхенау. Саме в еміграції з’явилася його найвідоміша праця — «Листи до братів-хліборобів», написана впродовж 1919–1926 років. Він звертався передусім до тих, хто, як і він, походив із землевласницького середовища й мусив відповісти собі на запитання, де розташована його політична батьківщина: «Ми віримо, що коли хтось від поколінь, як ми, живе на Україні, то честь наказує йому дбати про свою Батьківщину…». А далі: «Які пани — такий народ; який народ — такі пани! Тільки в спільній праці… пани й народ на Україні зможуть позбутися своїх хиб».

Для Липинського українська нація не мала бути спільнотою з єдиним походженням, однією вірою чи навіть однією культурною традицією.

Він формулював це як на ті часи радикальну ідею: українець — це той, хто хоче, аби Україна перестала бути колонією і стала окремою державою.

Згодом був Берлін і робота в Українському науковому інституті, а потім, за порадою лікарів, знову гори — Баден поблизу Граца, куди він переїхав через хворі легені.

Родина, яка залишилася поруч

У 1906 році Липинський одружився з Казимирою Шумінською. Вінчання відбулося у Бердичеві. У 1909 році народилася донька Єва.

Шлюб виявився непростим. Однією з причин конфлікту були розбіжності у поглядах на виховання доньки та українська політична ідентичність Липинського: Казимира хотіла виховувати Єву у польському середовищі, тоді як В’ячеслав наполягав на українському вихованні.

Однак це була не єдина причина розпаду шлюбу. Від 1914 року подружжя фактично жило окремо, а у 1927 році церковний суд остаточно врегулював їхнє розлучення. Донька залишилася з матір’ю. Політичного вибору В’ячеслава не поділяли також його брати й сестра. Проте родина від нього не відвернулася.

Коли виникла потреба видати дослідження, присвячене генеалогії роду Липинських, саме Станіслав профінансував невеликий наклад книжки. Вони могли по-різному відповідати на запитання, ким є. Але залишалися родиною.

Остання дорога до Затурців

Навесні 1931 року Липинський був уже важко хворим. Туберкульоз зруйнував ліву легеню та верхню частину правої, а після перенесеного грипу почало слабшати серце. Лікарі радили йому вирушити до санаторію «Вінервальд» поблизу Відня, але грошей на лікування він не мав.

Липинський запропонував митрополитові Андрею Шептицькому продати Національному музею рукописи своїх незавершених праць і нотатки. Так вдалося отримати кошти на лікування.

На початку червня 1931 року до нього приїхали брат, лікар Володимир, і донька Єва. Разом вони вирушили автомобілем до санаторію. Озираючись на маєток, він запитав: «Чи побачу я ще все це?». Не побачив.

Коли Липинському запропонували покликати священника, він здивувався, адже не вважав свій стан настільки тяжким. Однак погодився. Він сповідався, прийняв Святе Причастя та останнє помазання, після чого сказав, що тепер цілком спокійний. Липинський помер уві сні. Йому було 49 років. За його волею після смерті лікар зробив прокол серця.

Тіло Липинського перевезли до Затурців і поховали на родинному цвинтарі. За радянських часів цвинтар зруйнували, а могила зникла. Лише після відновлення незалежності України місце поховання впорядкували та встановили там пам’ятну таблицю. Так Липинський повернувся туди, де почалася його історія, — на Волинь.

Поляк, який обрав українську державу

У польській історичній пам’яті Липинський тривалий час залишався на маргінесі. Інтерес до його постаті почав відроджуватися наприкінці 1980-х років і посилився після падіння комунізму, коли в польсько-українській розмові про історію з’явився простір, якого десятиліттями майже не існувало.

Сьогодні його дедалі частіше описують як «українця за вибором» — польського шляхтича, який одним із перших послідовно доводив, що українська політична нація не обов’язково має складатися виключно з етнічних українців. Це особливо важливо, адже Липинський ніколи не зрікався свого польського коріння. Він зробив інший вибір: визнав своєю політичною батьківщиною землю, на якій народився і за майбутнє якої був готовий узяти відповідальність.

Його політичні погляди були далекими від сучасного лібералізму. Липинський був консерватором і монархістом, вірив у сильну владу та відповідальність еліт. Водночас він сформулював ідею, яка пережила його політичні проєкти: держава може об’єднувати людей різного походження, мови та віросповідання, якщо вони визнають її своєю.

У Затурцях ця історія отримала майже символічне продовження. У церкві Святої Трійці, де хрестили маленького Вацлава, у 2012 році за Липинського спільно молилися католицький і православний священники.

Сам Липинський не дочекався тріумфу своїх політичних проєктів. Відновити Гетьманат не вдалося. За його життя так і не постала незалежна Україна, про яку він писав. Однак він залишив запитання, яке й через століття не втратило актуальності: що робить людину частиною нації — кров, мова, походження чи відповідальність за країну, у якій вона живе?

В’ячеслав Липинський знайшов власну відповідь на це запитання. У «Листах до братів-хліборобів» (1926) він писав:

«Я хочу, щоб Україна справді існувала, щоб реально, дійсно, а не лише на папері, існував Український Народ. Я хочу, щоб люди, які живуть на моїй рідній землі, де я народився, зростав і виховувався, створили з себе сильну, розумну, добре організовану й таку, що поважає себе, Націю…»