Взимку 2014 року Україна опинилася у незвичайній інституційній пастці. Революція Гідності повалила проросійський уряд Віктора Януковича, але залишила недоторканою його правоохоронну систему. Рівень суспільної довіри до державних органів був низьким ще до протестів: у 2013 році поліції довіряли лише 15,5% громадян, а судам — близько 22%. Із кінця 2013 року правоохоронні органи відповідали на мирні демонстрації затриманнями та кримінальними переслідуваннями. Про це йдеться в аналітичній публікації Ксенії Сотникової, стипендіатки Центру аналізу європейської політики на сторінках британського видання Engelsberg Ideas, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.
Згодом насильство посилилося, і на момент завершення протестів загинули понад 100 цивільних осіб, зокрема від рук спецпідрозділів міліції «Беркут». У листопаді 2015 року Управління прокурора Міжнародного кримінального суду (МКС) оприлюднило звіт, у якому зазначалося, що українські силовики застосовували проти протестувальників «надмірну та невибіркову» силу. Після Революції виникла нагальна потреба реформувати цю систему.
Київ запропонував досить нетрадиційне рішення: залучити іноземців. Протягом наступних років Україна випробувала три різні моделі участі міжнародних експертів. Першою спробою посилити реформи стало безпосереднє призначення на державні посади іноземних фахівців. У 2014 році Ека Згуладзе стала першою заступницею міністра внутрішніх справ України, привнісши досвід реформування поліції Грузії. У 2015 році інша грузинська політикиня, Хатія Деканоїдзе, обійняла посаду голови Національної поліції України.
Однак спроба реформувати поліцію пішла не за планом. Станом на жовтень 2016 року переатестацію не пройшли 26% керівників вищої ланки поліції та 14% керівників середньої ланки. Загалом було звільнено 5257 поліцейських. Більшість звільнених оскаржили ці рішення в судах, а Деканоїдзе згодом заявила, що понад 90% із них поновили на посадах. Отже, реформа виявилася настільки сильною, наскільки сильною була система, що мала її підтримувати: прогалини в законодавстві робили звільнення практично неможливими для відстоювання в суді, а сама судова система, яка розглядала апеляції, також залишалася невідреформованою. І Деканоїдзе, і Згуладзе подали у відставку в 2016 році.
Подібні тенденції спостерігалися й в інших державних установах. Айварас Абромавичус, міністр економічного розвитку і торгівлі литовського походження, оголосив про свою відставку в лютому 2016 року. Олександр Квіташвілі, міністр охорони здоров’я грузинського походження, подав заяву про відставку ще влітку 2015 року. Обидва посилалися на системний опір реформам. Стало очевидно, що саме по собі призначення іноземців на керівні посади в невідреформованих установах не гарантує їх належного перетворення.
Другий підхід, який застосував український уряд, полягав у залученні міжнародних експертів до складу конкурсних комісій, але без надання їм вирішального голосу. Проблема полягала в тому, що участь без права заблокувати кандидатуру могла призвести до сумнівних кадрових рішень.
Наприклад, першого керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) Назара Холодницького у 2015 році призначила комісія, у якій міжнародні експерти становили незначну частину. У 2018 році Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) оприлюднило записи, які, здавалося, свідчили про те, що він попереджав підозрюваних про майбутні обшуки і тиснув на прокурорів, щоб ті блокували справи. Навіть посол США в Україні публічно закликала усунути його з посади. Однак він подав у відставку лише у 2020 році.
Тим часом Державне бюро розслідувань (ДБР), створене у 2015 році та розпочавши роботу у 2018 році, зіткнулося з тими самими проблемами. Від моменту створення керівництво ДБР звинувачували у політичній залежності від Офісу президента. Навіть після спроби «перезавантажити» відомство у 2019 році його досі не вважають повністю незалежним. Це може затримати прагнення України вступити до Європейського Союзу: у Звіті про розширення ЄС за 2025 рік прямо зазначено, що Україна повинна запровадити «прозорі процедури відбору керівництва ДБР на основі заслуг» із «реальною участю незалежних експертів, номінованих міжнародними партнерами».
Третій підхід, який передбачав безпосереднє залучення міжнародних експертів до конкурсних комісій із правом вирішального голосу, було запроваджено під час створення Вищого антикорупційного суду (ВАКС). Поява цього суду стала прямою відповіддю на глибоку кризу довіри до судової системи. Станом на 2017 рік судам довіряли лише 7% українців. Разом із НАБУ та САП, які розпочали роботу у 2015 році, ВАКС мав стати наріжним каменем абсолютно нової антикорупційної архітектури на всіх етапах юридичного процесу — від розслідування та обвинувачення до винесення вироку. Щоб новостворений суд не був дискредитований ще до розгляду першої справи, необхідно було запровадити нову, прозору та надійну модель відбору суддів.
Опір цьому масштабному плану був значним і сповільнив його реалізацію. Ідея виникла під час судової реформи 2016 року, але спеціальний закон ухвалили лише в червні 2018 року, а суд розпочав роботу у вересні 2019 року. Конкурс до ВАКС, оголошений у серпні 2018 року, зібрав 342 кандидатів на 39 посад. Обговорення під час перевірки кандидатів були напруженими, але Громадська рада міжнародних експертів (ГРМЕ) залишалася непохитною: із 49 кандидатів, щодо доброчесності яких виникли сумніви, лише сімох допустили до подальшої участі в конкурсі.
Під час обрання наступного керівника САП ця модель зіткнулася з серйознішим випробуванням: спроби саботажу супроводжували весь процес. Найбільша перешкода виникла після того, як у грудні 2021 року Олександр Клименко став лідером конкурсу. Конкурсна комісія не погодилася офіційно затвердити результати: п’ятеро членів, призначених парламентом, відмовилися голосувати, фактично заблокувавши перемогу Клименка на кілька місяців. У липні 2022 року результати нарешті затвердили — після того, як міжнародні члени комісії висловили заперечення через затримку, а ЄС прямо пов’язав призначення нового керівника САП з отриманням Україною статусу кандидата на вступ.
Суспільна довіра не виникла одразу. У 2020 році 70% українців не довіряли ВАКС. Цей показник був приблизно таким самим, як рівень недовіри до загальної судової системи, який на той час становив 77,5%. Дані соцопитування за листопад 2025 року охоплюють лише загальну судову систему, якій не довіряють 66% громадян. Проте цей показник усе ж свідчить, що вся інституційна архітектура поступово рухається в позитивному напрямку. Серед фахівців з антикорупційної діяльності картина чіткіша: соцопитування за підтримки ОБСЄ, проведене взимку 2025–2026 років, показало, що 57% експертів оцінюють роботу ВАКС як ефективну, а 63% вважають його повністю або переважно незалежним.
Показники діяльності суду відображають ці зміни. До початку роботи ВАКС українські суди виносили менш ніж десять обвинувальних вироків у справах про корупцію високопосадовців на рік. До середини 2026 року ВАКС виніс понад 400 вироків. Лише у 2025 році кількість вироків зросла на 41%. Станом на грудень 2025 року НАБУ та САП разом повернули державі 11,4 млрд гривень. Згодом цю модель почали застосовувати й за межами ВАКС. Зокрема, міжнародні експерти з правом вирішального голосу брали участь у відборі членів Вищої ради правосуддя.
Оновлений проєкт Антикорупційної стратегії на 2026–2030 роки, який нині перебуває на розгляді українського парламенту, зберігає за міжнародними експертами право вирішального голосу під час відбору керівника ДБР. Водночас він більше не гарантує їм такого права під час відбору членів Вищої ради правосуддя, передбачаючи лише їхнє «тимчасове залучення». Ініціатива, що виникла внаслідок кризи довіри, перетворилася на принцип, якого Україна зобов’язалася дотримуватися, хоча політична воля до його реалізації залишається нерівномірною.
Досвід України свідчить, що ефективність міжнародної участі в реформуванні державних інституцій значною мірою залежить від того, як саме вона організована. За нинішніх обставин це означає необхідність надавати іноземним експертам реальні повноваження ухвалювати рішення під час конкурсних процедур. Однак такий механізм не варто вважати постійним. Справжнім мірилом успіху стане здатність України зрештою побудувати інституції та систему стримувань і противаг, які користуватимуться достатньою довірою, аби більше не потребувати опори на іноземну експертизу.
