Баку, ймовірно, зосередиться на трьох основних напрямках співпраці з Україною: програмне забезпечення для повітряного спостереження, невеликі безпілотники-перехоплювачі і технічні підходи до захисту ключової інфраструктури

З моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році, політика третіх країн щодо Києва часто розглядається у бінарних термінах: або як розрив з Москвою, або як свідчення співпраці. Азербайджан не є винятком. Якщо Баку допомагає Києву, то його розглядають як такий, що віддаляється від Росії; якщо він діє обережно, то його підтримка сприймається як обмежена. Це свідчить більше про зовнішні очікування, ніж про фактичні пріоритети Азербайджану. Про це йдеться в аналітичній публікації Заура Ширієва, позаштатного наукового співробітника Міжнародного центру Карнеґі за міжнародний мир, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Візит президента України Володимира Зеленського до Азербайджану у квітні 2026 року ілюструє обмеження такого формулювання. Найбільш помітним елементом було його зауваження про те, що Баку може провести майбутні переговори з Росією: ідею, яку Кремль швидко відкинув. Але поїздка не була спрямована на пошук місця для переговорів. Україна та Азербайджан підписали шість угод, і Зеленський чітко дав зрозуміти, що головним напрямком є ​​співпраця в оборонно-промисловій сфері, а енергетика – одразу за нею. Самі документи не були опубліковані, тому публічні дебати зосередилися на цих темах, а не на деталях якоїсь окремої угоди.

Квітнева зустріч не була одноразовою. Зеленський та його азербайджанський колега Ільхам Алієв зустрічалися або розмовляли кілька разів з 2022 року. Азербайджан публічно підтримав територіальну цілісність України та, з моменту повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році, надав гуманітарну та енергетичну допомогу на суму понад 45 мільйонів доларів, включаючи генератори та інше обладнання, тоді як Державна нафтова компанія Азербайджанської Республіки (SOCAR) надала безкоштовне паливо каретам швидкої допомоги на початку війни. Протягом тривалого часу це був значною мірою повний обсяг співпраці, але зараз це починає змінюватися з боку оборонної промисловості.

Одна з причин полягає в тому, що протягом багатьох років невирішений карабахський конфлікт між Азербайджаном та Вірменією змушував багато країн обережно ставитися до продажу зброї Баку або відкрито говорити про співпрацю та закупівлі в оборонній галузі, включаючи Україну. У 1990-х роках Київ був одним з основних постачальників зброї для Баку, але пізніше Азербайджан звернувся до інших держав за досконалішими системами. Проект мирної угоди, парафований Вірменією та Азербайджаном у Вашингтоні у серпні 2025 року, зменшив деякі з цих обмежень та полегшив повернення до співпраці в оборонній промисловості з Україною, яка тепер пропонує передовий воєнний досвід, а не застарілі запаси.

У 2024 році нові закони та правила ліцензування в Азербайджані дозволили приватним компаніям увійти в оборонний сектор. Офіційні особи стверджують, що країна вже продає певну військову продукцію та хотіла б, щоб експорт досяг приблизно 1 мільярда доларів на рік протягом наступних трьох-чотирьох років. У 2026 році Баку підписав низку оборонних угод та угод про спільне виробництво з партнерами із країн Перської затоки, Європи та пострадянського простору, підкреслюючи, що він хоче, аби його розглядали як виробника, а не лише як покупця.

Цей зсув також свідчить про зміну сприйняття загрози Азербайджаном, з меншим акцентом на ймовірність відновлення широкомасштабної війни з Вірменією. Парафування мирної угоди, яка ще не підписана, принаймні знизило цей ризик і відкрило вузький, хоча і крихкий, шлях до стабільніших відносин. Як наслідок, увага звертається до інших проблем, включаючи загрози від дронів, тиск на енергетичні маршрути та необхідність захисту аеропортів і трубопроводів без ескалації. Системи, які Баку зараз обговорює найчастіше – способи протидії дронам, покращення повітряного спостереження та захист енергетичних об’єктів – відображають цей зсув і знаходяться поруч із тим, що залишилося від радянського шару та новіших і досконаліших систем.

У цьому контексті Україна – це більше, ніж просто ще один партнер. З 2022 року їй довелося адаптуватися до тривалих ракетних атак і атак дронів, розробляючи способи швидкого виявлення недорогих систем, інтеграції даних з кількох датчиків та підтримки операцій під час повторних ударів. Багато країн зараз прагнуть скористатися цим досвідом, включаючи Азербайджан.

Цей розрив став помітнішим на практиці під час удару безпілотників по аеропорту Нахчивана у березні 2026 року. Азербайджанська влада заявила, що атаку було здійснено безпілотниками, запущеними з іранської території, які були системами «Шахед» іранського виробництва. Чотири перетнули кордон, три досягли своїх цілей, і лише один був перехоплений, що підкреслює складність протидії атакам безпілотників ближньої дії за допомогою існуючих систем протиповітряної оборони.

Тому підхід України до цього типу загроз є безпосередньо актуальним. Замість того, аби покладатися на дорогі перехоплювачі, вона поєднує ситуаційну обізнаність у режимі реального часу, швидке ухвалення рішень та менш витратні контрзаходи, включаючи безпілотники-перехоплювачі та засоби радіоелектронної боротьби. Для Азербайджану, який має захищати критично важливу інфраструктуру і транспортні сполучення, це пропонує практичні уроки.

Баку, ймовірно, зосередиться на трьох основних напрямках співпраці. По-перше, програмне забезпечення для повітряного спостереження, яке може об’єднувати дані з різних джерел та надавати картину повітряного простору в режимі реального часу, покращуючи час реагування. По-друге, невеликі безпілотники-перехоплювачі, призначені для більш економічної протидії таким системам, як «Шахед», особливо коли одночасно потребують захисту кілька об’єктів. По-третє, технічні підходи до захисту ключової інфраструктури — від Нахчивану до узбережжя Каспійського моря — від обмежених ударів. У цьому світлі спільна робота над програмним забезпеченням, таким як SkyMap, та над безпілотниками-перехоплювачами, подібними до моделей Sting та Octopus, відповідатиме потребам Азербайджану та його переходу до диверсифікованішого поєднання систем.

Відносини між Баку та Києвом стосуються не лише оборони. Енергетика вже давно є їх частиною: SOCAR роками працює на паливному ринку України, а під час війни Азербайджан неодноразово надсилав пакети енергетичної підтримки. У 2025 році Україна почала імпортувати невеликі пілотні обсяги азербайджанського газу Трансбалканським маршрутом після завершення російського транзиту; поки що це залишаються обмеженими тестовими поставками, а не міцно встановленою домовленістю про постачання, хоча цей варіант ще можна розширити.

Якщо енергетика та безпека є двома основними стовпами відносин, то промисловість є сполучною ланкою між ними. Азербайджан не хоче залишатися лише постачальником сирого газу та покупцем іноземної зброї; він хоче, аби більше роботи відбувалося на його власній землі, і саме тут Туреччина та Україна вступають у гру.

Туреччина вже є великим експортером військової техніки та членом НАТО, і залишатиметься центральним партнером Азербайджану. Її оборонна промисловість працює на сформованих ринках. Співпраця з Україною впроваджує іншу динаміку. Для Києва спільне виробництво в Азербайджані може запропонувати переваги, які важче відтворити лише через Туреччину. Це включає менше політичних обмежень, пов’язаних з НАТО, більшу гнучкість в експортних домовленостях та можливість розміщувати системи на третіх ринках з меншою геополітичною видимістю.

У цьому сенсі виробництво в Азербайджані може функціонувати як додатковий канал, особливо для технологій, розроблених під час війни, а не як заміна існуючим партнерствам. Це може бути особливо актуальним для таких ринків, як Перська затока, де попит на системи боротьби з безпілотниками зріс в останні роки, особливо після нещодавніх ракетних атак і атак безпілотників Ірану на регіональну інфраструктуру.

Для Азербайджану виробництво вдома дає очевидні переваги: ​​розвиток місцевих навичок, забезпечення ремонтних потужностей, скорочення ланцюгів поставок та посилення контролю над експортом. Щодо України, додана цінність полягає не лише в операційному досвіді та програмному забезпеченні, розробленому у відповідь на тривалі атаки безпілотників, але й у потенціалі адаптації цих можливостей для експорту, відповідно до амбіцій Баку щодо розширення своєї оборонної промисловості.

Існує також технічний бік цього переходу. У липні 2025 року Азербайджан припинив використовувати картографічні сітки радянських часів і перейшов на WGS-84, глобальну систему координат, яку використовують GPS та більшість західних військових. На практиці цей крок наближає азербайджанські карти та цільове призначення до «мови», що використовується турецькими та українськими системами, і це сприяє легшій технічній інтеграції, навіть якщо повна сумісність залежатиме від того, як ця зміна буде впроваджена на практиці.

Як Росія відреагує на цей поступовий перехід, залишається відкритим питанням. Після періоду гострої напруженості після збиття літака «Азербайджанських авіаліній» у грудні 2024 року, Баку та Москва зробили кроки до стабілізації відносин, опублікувавши спільну заяву в середині квітня 2026 року, в якій Росія визнала відповідальність і погодилася на компенсацію. Однак ця стабілізація не усунула потреби в обережній сигналізації. Азербайджанські чиновники схильні підкреслювати гуманітарний бік підтримки України та описують нову оборонну співпрацю як суто оборонну, а не спрямовану проти Росії, підкреслюючи, наскільки чутливими залишаються ці питання. Водночас Азербайджан розширює свої можливості завдяки спільним проектам з Україною, новим оборонним угодам та відходу від систем радянської епохи. З такого погляду, підтримка України полягає не стільки в протистоянні з Росією, скільки у непомітному розширенні кола партнерів, на яких вона покладається.