У фільмі ми бачимо ув’язнених у кабінеті психолога, на роботі, під час розмов зі своїми батьками та у повсякденному житті. Вони постають у всій своїй суперечливості — люди, які потрапили в машину війни, відзначені почуттям провини, відданістю і страхом, — і в багатьох відтінках сірого, що тягне за собою війна

Українська кінорежисерка з Німеччини Наталія Єфимкіна понад рік працювала над документальним фільмом про табір для полонених російських солдатів в Україні — без бюджету, бо жоден телеканал не хотів його фінансувати. Зрештою, її друг-підприємець надав фінансову підтримку проекту, дозволивши зняти його самостійно. Про це йдеться у спецрепортажі німецького видання rbb24, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Журналістам зазвичай дозволяють доступ до табору для військовополонених лише для одного інтерв’ю чи екскурсії. Єфимкіна хотіла працювати вільно та у документальному стилі. Переговори зі Службою безпеки України (СБУ) та прес-службою Збройних сил України затяглися на півтора роки. Зрештою, вона отримала дозвіл на вільну зйомку протягом тижня без нагляду та обмежень у таборі «Захід 1».

Єфимкіна запросила для зйомок молоду операторку Софію Фенн і звукорежисерку Марію Нестеренко. Вони спостерігали за багатьма ув’язненими, які дали на це свою згоду поблизу. У фільмі ми бачимо ув’язнених у кабінеті психолога, на роботі, під час розмов зі своїми батьками та у повсякденному житті. Вони постають у всій своїй суперечливості — люди, які потрапили в машину війни, відзначені почуттям провини, відданістю і страхом, — і в багатьох відтінках сірого, що тягне за собою війна.

У підсумку, вийшов фільм, який неминуче критикує Росію. Україна показана добре: ув’язнені отримують гарне харчування, їм дозволено телефонувати, займатися спортом, дивитися телевізор та отримувати посилки. Охоронці поводяться з ними гуманно.

Зйомки фільму закінчились ще рік тому. Проте досі жоден із великих німецьких фестивалів не захотів його показати. Під час зйомок у таборі для військовополонених Єфимкіна познайомилися із Дмитром, пристрасним російським військовим лікарем, який боровся за те, щоб усі поранені могли повернутися додому, бо на той час він вважав, що в РФ їм буде надано найкращу медичну допомогу. Єфимкіна вирішила взяти в нього інтерв’ю.

Наталія Єфимкіна: Дмитре, як справи? Розкажи свою історію.

Дмитро: Добре. Намагатимусь говорити без емоцій. У мене була донька. Вона загинула в автокатастрофі. Моя дівчинка. Я навчався з нею у тій же медичній академії в Астрахані. Ми навчалися разом, бо були на одному факультеті, і я отримував там другу медичну освіту — на додаток до юридичної. Я знаю Конституцію Росії та навіть Конституцію України; дякувати Богу, я вивчив її напам’ять. Я знаю, що Україна є державою, керованою верховенством права. Я це все знаю. Але річ не в цьому. Після того, як моя донька загинула в автокатастрофі, я добровільно пішов служити лікарем на фронт. Я хотів з’ясувати, брехали вони мені чи ні. Виявилося, що вони справді брехали мені — усі ці свині. Своєю огидною пропагандою вони втягують нас усіх у війну. Моя онука живе в Канаді, бо моя інша донька переїхала туди через все це. Розумієте? Але я поїхав в Україну, аби дізнатися, що там насправді відбувається. Бо українці звичайні хлопці. Я сам їх лікував. Я поїхав на передову, щоб відвідати поранених, а для цього треба йти до «нульової лінії» – це точка прямо на передовій, куди доставляють поранених. Мені сказали, що там немає нікого. Але там були наші парубки, — вони були українцями. Ви розумієте, кого я маю на увазі під нашими хлопцями? Мені начхати, якщо вони [спецслужби, прим. ред.] будуть переслідувати мене за це. Я називаю їх нашими хлопцями. І я їх лікував. Я їх перев’язував і таке інше. Ви ж знаєте мене. Для нас найважливіше — щоб людина залишалася людиною. Я пішов на передову всупереч чітким наказам припинити цю прокляту війну. Я хотів довести, що я порядний хлопець і що не всі росіяни – повні ідіоти, розумієте? Навіть Руслан Васильович — ну ви знаєте, начальник в’язниці в Україні — потис мені руку. Ви знаєте, що це було? Я опинився у таборі для військовополонених «Захід-1». Це наші воїни. З одного боку та з іншого. Що мені робити? Я не міг нікого покинути. Тепер я застряг між двома фронтами. Я просто хочу, аби це припинилося. Я навіть телефонував у Кремль. Я сказав їм: «Припиніть цю нісенітницю». Який у всьому цьому сенс? Чи бачите, моє серце більше не витримає.

Наталія Єфимкіна: А потім вас обміняли?

Дмитро: Так, тому що лікарі повертаються з останніми пораненими військовополоненими. Так це працює згідно із Женевською конвенцією. Наталко, ти знаєш, чого я прошу? Щоб ця війна закінчилася. Раз і назавжди. Ти розумієш? Я зараз тут, у Росії, борюся за те, щоби все це закінчилося. Я втомився писати будь-якій владі. Я кажу: «Припиніть займатися цією нісенітницею, люди!» Я розмовляю з тобою відверто і чесно, бо знаю, що ти запишеш цю розмову. І я ще раз скажу: я не боюся ФСБ або когось ще. Наталко, ти маєш розуміти, що не всі росіяни — найзапекліші негідники, як нас називають. Ти розумієш, правда?

Наталія Єфимкіна: Звісно, ​​розумію. Я це знаю.

Дмитро: Ти маєш зрозуміти. Інакше ми нічого не зможемо зупинити. Якщо ваш фільм покажуть, навіть за моєї участі, то ми його зупинимо. Путіну треба побачити. Йому треба побачити це раз і назавжди і заткнутись, коли справа стосується України. Вони досі такі молоді. Я не дам їм жодного. Жодного. З жодного боку. Я сказав: мій бік — нейтралітет. Мені однаково, що зі мною станеться. Мабуть, мені кінець. Але я просто цього не хочу. Я не хочу війни, розумієте? Вмирають лише молоді люди. Це повне знищення і в Україні, і в Росії. Як це можна зупинити? Будь ласка, скажіть мені. Я зараз розплачуся. Чому? Тому що я сказав: я не пожертвую заради вас жодним із цих молодих людей. Жодним. І я нікого не вбивав, ні, ніколи в житті. Ви чуєте, що я кажу? (починає плакати)

Наталія Єфимкіна: Як довго ви служили лікарем під час війни?

Дмитро: З 2022 до 2023 року. І я не шкодую про це. Єдине, про що я шкодую: якого біса мене взагалі витягли з табору для військовополонених? Чесно кажучи, я хотів би залишитися там. До кінця війни і навіть після неї.

Наталія Єфимкіна: Яким було ваше повернення до Росії?

Дмитро: Коли я повернувся, там був хрест. Моє ім’я було на хресті; мене поховали. Усі думали, що я мертвий. Командир сказав: «Привезли цинкову труну». Очевидно, ДНК збіглася, чи, можливо, на ньому просто була моя кров. Я не знаю. Я повернувся, побачив свій власний хрест і стояв перед власною могилою.

Наталія Єфимкіна: Чи багато людей там було поховано?

Дмитро: Я був вражений. Якщо помножити це на тисячу міст у Росії, то вийде більше, ніж можна собі уявити. Це мільйони. Усі вони брешуть. Всі вони брешуть по телевізору.

Наталія Єфимкіна: Що ти зробив тоді?

Дмитро: Випив горілку. Чесно.

Наталія Єфимкіна: А що було після цього?

Дмитро: Після цього все почалося знову. У паспортному пункті мені сказали: «Йди до своєї військової частини». Військова частина сказала: «Йди до паспортного пункту». Я повернувся кілька місяців тому і нічого не сталося. Абсолютно нічого. Лише розмови. Жодних документів, жодних платежів. І я не єдиний. Таких, як я багато. Потім вони почали говорити, щоб відправити мене назад на фронт. Туди. Ось тоді я сказав: Ні. Я не повернуся. Я обіцяв хлопцям в Україні дещо. Я сказав їм, що не повернуся. З того часу стало важко. Дуже важко. Вони почали шукати мене. Вони хочуть знайти мене. Можливо, вони хочуть мене вбити.

Наталія Єфимкіна: А тепер?

Дмитро: Ну, я, по суті, ховаюсь. Мені начхати, що вони мене переслідують. Я нічого поганого не вчинив. Я лікував поранених, допомагав людям, робив усе, що міг. Вони хочуть відправити мене назад на фронт, але я їм не піддався. Я просто сів у таксі та поїхав.

Наталія Єфимкіна: Звідки ти знаєш, що вони хочуть тебе вбити?

Дмитро: Бо є бойовий наказ. Бойовий наказ це коли рота збирається на плацу і оголошується місія. І я сказав «ні». Ось чому я втік. Я сказав: «Ви що, з глузду з’їхали? Все це має припинитись». І я не єдиний. Знаєш, скільки втекло? Приблизно 100 чоловік лише з мого підрозділу. Ми всі проігнорували їх та втекли. Я розмовляю телефоном з Віталіком, Віктором, Геною, Кешою. Усі кажуть одне й те саме: «Брате, я туди не повернуся». Це всі ті, хто вижив. Розумієш? Навіщо нам продовжувати роздмухувати скандал? Принаймні нам більше не варто цього робити — дякувати Богу. Вони ідіоти, які підписують нові контракти, на своє нещастя. Дрони всіх їх переб’ють. Ми бачили, як вмирали молоді хлопці. З обох боків. Ось чому ми звідти пішли.

Наталія Єфимкіна: Ви сказали, що із 1000 солдатів, яких обміняли і негайно відправили назад на фронт, багато хто вже не живий?

Дмитро: Так, багато хто з них уже не живий. Але є й такі, що встигли вчасно. Я їм сказав: Забирайтеся звідси. Забирайтеся звідти. Нехай ФСБ мене вб’є, мені все одно — мені начхати. Я сказав: Діти, якщо ви не заберетеся звідси, це все закінчиться погано. Вас відправлять назад, і якщо ви відмовитеся, то помрете. Вас просто розстріляють. Позаду, розумієте? Позаду.

Наталія Єфимкіна: Ви справді думаєте, що вони розстрілюють дезертирів?

Дмитро: Я відправлю вам номер телефону. Зателефонуйте до Марини. Вона розповість вам, що сталося з її братом. Його забрали та вбили. Просто розстріляли. Вбили людину абсолютно нізащо. У січні його просто забрали, привезли на фронт та вбили. За що? Навіщо вони забрали життя у цього хлопця? Марина зараз плаче. Ви навіть не уявляєте, як сильно. Суть у тому: ця держава має на меті знищення власного населення. Вони хочуть вбити нас усіх. Я не жартую. Їм простіше наймати робітників-мігрантів із Таджикистану, Узбекистану чи Киргизстану. Якщо хтось із них починає створювати проблеми, його просто відправляють назад. Наступний уже чекає свого часу. Ви знаєте, що тут відбувається? Природні ресурси та багатства країни насправді належать росіянам. Натомість вони ведуть війни — у Сирії, потім вчинили анексію Криму. Тепер я розумію, як це все працює. Мене більше не обдуриш. Я був ідіотом – я туди поїхав. Знаєте, чому я взагалі кажу це по телефону? Тому що ніхто не зможе змінити мою думку. Нехай йдуть до біса.

Наталія Єфимкіна: Але хіба ці 100 чоловік із вашого підрозділу — хіба вони всі зараз не розшукуються?

Дмитро: Звісно. Ми всі у розшуку. Я. І всі вони. Вони нас шукають. Ну то й що? Якось ми дійдемо до кінця. Поки що це безумство не закінчиться. А якщо не закінчиться, станеться щось інше. Люди ситі по горло. Ви не повірите, скільки людей уже ситі по горло. Якщо це продовжиться, буде революція. Тоді Пригожин здасться їм лише прелюдією. Повірте мені. Ми всі на зв’язку один з одним. Нам просто потрібен командир. Тоді ми підемо на Кремль, до біса все це!

Наталія Єфимкіна: Чим усе це скінчиться?

Дмитро: Ми самі покінчимо з цим. Тому що нам усе це набридло. Настільки набридло, що ви навіть уявити не можете. Для нас це скінчиться. Це закінчиться для них.