Путін використовує мову як привід та інструмент експансії і прагне понизити українську мову до російського діалекту, оскільки, згідно з його підручником, якщо немає національної мови, то немає і нації

Дедалі більше українців переходять з російської на українську мову. У мас-медіа цю мовну зміну часто зображують як нещодавню, яка датується російським вторгненням у лютому 2022 року. Але вторгнення не було триґером. Це був просто прискорювач. Про це йдеться в авторській колонці Ольги Максвелл, викладачки у Школі мов та лінгвістики при Мельнбурнському університеті (Австралія) на сторінках The Conversation, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Аби зрозуміти Україну як націю, важливо зрозуміти, що стоїть за зміною та динамікою мовної екосистеми нації. Не менш важливо визнати, що у сучасній Україні мовні практики не обов’язково визначають культурні та політичні погляди.

«Мовне питання» в Україні сягає глибини століть. Воно глибоко вкорінене в історії старих імперій і позиції України як «прикордоння» між Заходом і Сходом.

Україна зазнала багатовікової примусової русифікації. Це спричинило систематичне переслідування української культури та мови. Місце російської мови в українському суспільстві є підсумком офіційної та прихованої мовної політики Російської імперії та Радянського Союзу, які сприяли використанню російської мови та дискримінували українську мову та її носіїв. Покоління українців виросли російськомовними.

Під час «українізації» 1920-х років Україна пережила період перепочинку. Розквітла мова. Зростало українське книговидання та кількість українських шкіл. Українська мова була мовою театру і державних справ.

Але це було недовго. Прийшов значно тривалий період переслідувань, які проводилися з метою знищення національної та культурної ідентичності України. За радянських часів освічену еліту масово арештовували, відправляли в ГУЛАГ та вбивали.

Історія життя українського поета Василя Стуса – одна з багатьох. Звинувачений в «антирадянській діяльності», він значну частину життя провів у тюрмах і таборах. Він помер у в’язниці у 1985 році, в рік приходу до влади Михайла Горбачова і за шість років до здобуття Україною незалежності.

Російське вторгнення в Україну – це колоніальна війна. Наратив Володимира Путіна нагадує про історичну спадщину Російської імперії та Радянського Союзу. Це також тягне за собою практики лінгвістичного імперіалізму – нав’язування однієї домінантної мови носіям інших мов.

Путін знову грає між двома мовами. Приводом для його вторгнення на схід України у 2014 році була необхідність «захистити росіян і російськомовних громадян в Україні». Ця риторика загострилася у лютому 2022 року до заяв про «приниження та геноцид, вчинений київським режимом» щодо російськомовного населення на сході. Агресор грає роль жертви.

Стверджуючи, що всі російськомовні належать до Росії та російської культури, Путін використовує мову як привід та інструмент експансії. Водночас він заперечує існування України як держави. Він хоче понизити українську мову до російського діалекту, тому що, згідно з його підручником, якщо немає національної мови, то немає і нації.

Мовний контекст

9 березня 2023 року Росія здійснила одну з наймасштабніших атак цього року: 84 ракети обстріляли українську інфраструктуру по всій країні. У всіх регіонах увімкнули сирени повітряної тривоги.

Ця дата не була випадковою. 9 березня – день народження поета-романтика ХІХ століття Тараса Шевченка: художника, барда, письменника, вільного духу, невпинного борця з Російською імперією. Шевченко – це символ України і символ спротиву.

Мета Кремля – викорінити українську ідентичність будь-якими можливими засобами. Поряд з невибірковими обстрілами, вбивствами, тортурами та зґвалтуваннями, російські війська атакували школи, університети, музеї, пам’ятники та культурні центри. На окупованих територіях змінили вивіски міст і вулиць на російську мову, викинули українські книжки на вулиці, як купи сміття, змінили українську шкільну програму на російську.

Мовний ландшафт України включає велику кількість мов: кримськотатарську, румунську, грецьку, угорську, польську та багато інших. Але українська та російська є двома головними політичними гравцями. Українська мова є офіційною і використовується в усіх сферах суспільного життя, але російська, разом з мовами інших меншин, охороняється конституцією, що дозволяє її вільний розвиток і використання.

На перший погляд це виглядає просто, але це не так. Мовна приналежність давно є предметом політичних суперечок. Зміни у мовній політиці часто отримували неоднозначну реакцію з боку тих, хто використовує російську як домінуючу мову, і тих, хто використовує українську.

З моменту проголошення незалежності у 1991 році, мова стала дискусійним питанням. У 2012 році в українському парламенті відбулася бійка через законопроект про регіональні мови, згідно з яким російська мова стала офіційною мовою в деяких частинах країни. Законопроект розцінили як загрозу майбутньому української мови.

Після революції ЄвроМайдану 2013-14 років, яка повалила проросійський уряд Віктора Януковича, Україна прагнула тісніших відносин із Європою. Але певний час уникала активної пропаганди української мови, не бажаючи викликати відчуження та невдоволення російськомовних українців.

Хто такий російськомовний в Україні?

Це важливе запитання в контексті нинішньої війни. Пошук у Google щодо вживання двох мов відкриває мапи 2000-х років із відсотками носіїв української та російської мови за регіонами. Ці зручні, але надто спрощені цифри, які часто ґрунтуються на переписі 2001 року, не відображають екосистему мови, яка швидко змінюється. Багато в чому вони проблематичні.

Будь-який лінгвіст, який працює з носіями багатомовної мовленнєвої спільноти, скаже вам, як важко роз’єднати такі поняття, як «перша мова», «домінантна мова» та «рідна мова». У свідомості ораторів, межі часто є розмитими. Визначення, які нав’язані дослідниками, можуть означати різні речі для різних людей. У багатомовних суспільствах «домінуюча мова» може відрізнятися від рідної мови.

Бінарне зображення україномовних і російськомовних як окремих груп, зазвичай, не помічає двомовності як характерної риси (навіть якщо ця двомовність є пасивною).

Запитання про мову також можуть викликати відповіді, які обумовлені мовним ставленням і мовною політикою у певний момент часу, а також практиками та ставленням у сім’ях і громадах. Самі мовці не завжди знають або думають про те, чому вони використовують одну конкретну мову, а не іншу у будь-який момент.

Білінгвізм і диглосія

З часу останнього перепису минуло понад 20 років. Українське суспільство зазнало кардинальних змін. Це призвело до подальшого зміцнення громадянської ідентичності, об’єднавши населення в усіх регіонах країни, незалежно від їхнього етнічного та мовного походження.

За радянських часів дві мови мали різні соціальні функції, явище, яке зазвичай називають диглосією. Російська мова була «високою». Це було престижно. Вона асоціювалася із владою та соціальним статусом. Це була мова освіти, ЗМІ, уряду; це відкривало двері для освіти та можливостей працевлаштування.

Українську мову розглядали як «низьку» мову – провінційну мову з невеликим престижем. Це асоціювалося зі слабкістю.

Після розпаду Радянського Союзу, російська втратила свій статус, який «надавав їй право практично необмеженого використання», а українська мова стала офіційною. Але деякий час російська мова зберігала свою символічну силу у колективній психіці. Україна переживала колоніальне похмілля.

Ще пам’ятаю, як на початку 1990-х років можна було висміювати українську мову у повсякденному спілкуванні. Я виросла у великому промисловому місті Дніпрі, де всюди говорили російською. У моїй школі це була мова спілкування вчителів і учнів поза класом. Єдиною людиною у школі, яка завжди розмовляла українською мовою, була вчителька української мови та літератури. Студенти часто були жорстокими і сміялися за її спиною.

Більшість українців – двомовні або багатомовні. Майже кожен мав певний контакт, якщо не навчання у школі (залежно від вікової групи та регіону), як українською, так і російською мовами. Мовні практики після здобуття незалежності включають перемикання кодів, чергування між двома мовами в одній розмові та непристосування – взаємодію, коли носії використовують свої улюблені мови.

Аби ще більше стирати межі між українською та російською мовами, існує суржик – змішана українсько-російська мова. Це пейоративний ярлик, який часто використовують для позначення нестандартної, ламаної мови, але для деяких українців це – рідна мова.

Ці складні умови створили середовище з різним ступенем двомовності та різними рівнями мовного володіння обома мовами. Населення східних регіонів України, яке часто зображують як російськомовне, здебільшого є двомовним, причому українська є другою вільною, але пасивною мовою.

Мова та ідентичність

Після Помаранчевої революції 2004 року та революції Євромайдану 2013-14 років багато носіїв російської мови не бачили причин переходити на національну мову. Вони розглядали Україну як націю, засновану на вільному виборі, а не на якихось етнокультурних ознаках.

Лада Біланюк, яка багато років досліджувала мовну політику та практику в Україні, писала про поступову тенденцію «лінгвістичного навернення»: рішення змінити щоденні мовні практики з російської на українську.

Цей процес почався приблизно під час розпаду Радянського Союзу і продовжився після проголошення Україною незалежності у 1991 році. Він отримав набагато більше послідовників після вторгнення Росії в Україну у 2014 році

Дослідження Біланюк виявили, що багато людей як російського, так і українського етнічного походження свідомо вирішили перейти на українську мову. Вона припускає, що «мовне навернення до української мови є утвердженням волі через активне конструювання особистої ідентичності, що має потенціал змінити загальний мовний ландшафт і наративи приналежності до країни».

Після нападу Росії на Донбас у 2014 році, українська мова стала головним культурним символом української ідентичності, навіть якщо вона співіснує з іншими мовами України. Українці, для яких російська мова – рідна, залишаються українцями. Українці, рідною мовою яких є кримськотатарська, залишаються українцями.

Оскільки Україна – багатоетнічна та багатомовна держава, конструкт української національної ідентичності завжди мав громадянську складову. Всупереч брехливим твердженням Путіна, російська мова не прив’язана до жодної регіональної ідентичності. Для значної частини українців у східних і південних регіонах, російська мова сприймається просто як засіб спілкування.

Після повномасштабного вторгнення 2022 року, дедалі більше українців, рідною мовою яких є російська, відмовляються від мови «ворога» та «загарбника». Цим вони стверджують свою національну ідентичність і виявляють єдність та солідарність. Вибір говорити українською мовою – політичний.

Яке майбутнє чекає російську мову та мови України? Це вирішувати українцям, а документувати дослідникам. Кожна особиста історія, кожна історія мови, кожна трагедія цієї варварської війни взаємопов’язані.

За словами Олесі Хромейчук – історика, письменниці та невпинного захисника України – від нас, українців, залежить, щоб Україна «з’явилася на наших ментальних картах. І вона там залишається. З недоторканими кордонами».

Мовні зміни під час війни є звичайним явищем, але здається передчасно робити висновки, що російська мова зникне з України через десятиліття. Для багатьох українців російська мова досі залишається рідною. Важливіше те, що навіть для тих, хто не вживає українську мову регулярно, вона має символічну силу. Це свідчить про прихильність до самої України.