Втекти від військової служби хочуть переважно чоловіки віком від 30 до 40 років, які оснащені гідрокостюмом, ластами, водними скутерами, а іноді човнами
Ранок у невеликому прикордонному містечку Ізмаїл на півдні України: сонце світить на майже безхмарному темно-синьому небі. Навіть у тіні температура піднімається вище 30 градусів. Річка Дунай тихо дзюрчить на піщаному схилі. Вода майже гладка. Андрій веде патрульний катер української прикордонної служби вгору річкою. Румунія починається на протилежному березі. Густа зелень тягнеться до самої води. Лише річка, ширина якої в цьому місці становить близько 600 метрів, відокремлює Україну від Румунії і, отже, від Європейського Союзу. На перший погляд ця ділянка Дунаю здається мирною. Але для деяких чоловіків річка – це маршрут втечі із України. Про це йдеться у спецрепортажі німецького видання TagesSchau, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.
Оснащений гідрокостюмом та ластами
Втекти від військової служби хочуть переважно чоловіки віком від 30 до 40 років, які оснащені гідрокостюмом, ластами, водними скутерами, а іноді човнами. Але втікати небезпечно. Під спокійною поверхнею Дунай має сильну течію, і шлях зазвичай лежить далі, ніж припускали ухилянти на перший погляд.
«У березні тут купалися дві людини. Один почав тонути. Ми його витягли. А другий тим часом втік», – розповів Андрій.
Важко підрахувати, скільки чоловіків залишило Україну без дозволу з 2022 року. За оцінками, станом на кінець 2025 року близько 70 000 чоловіків віком 18-60 років незаконно перетинали кордон.
«Деякі чоловіки намагалися зі мною поговорити. Вони пояснили свою ситуацію та попросили відпустити їх. Іноді мені їх шкода, але порушення є порушення», – наголошує Андрій.
24-річному чоловікові вдалося втекти до Польщі
Єдина людина, яку не спіймали під час втечі, — Володимир Коренєв. Майже три роки тому він був на фронті на Донбасі — на одному із найзапекліших на той час районів, недалеко від окупованого міста Авдіївка.
24-річний хлопець неодноразово ходив добровольцем допомагати солдатам та безкоштовно стригти їм волосся. Для Володимира це був спосіб допомогти. Багато його друзів пішли добровольцями на фронт у 2022 році. Для нього це неможливо. Він наголосив, що не вміє воювати, але хотів підтримати чоловіків, що воювали. Кожні кілька тижнів перукар збирав свої речі і їхав на фронт на тиждень чи два. Солдати були йому за це вдячні.
«Дуже боюся повернутися до армії»
Сьогодні, майже через три роки, Володимир ще стриже волосся. Лише місце інше: Варшава. Він залишив Україну нелегально.
«Чесно кажучи, я дуже боюся йти в армію. Коли ти вступаєш до армії, то більше не належиш собі. Я дуже боюсь цього почуття. У 2025 році мене мобілізували до української армії. Через 30 днів я втік із військового полігону. Пізніше я виїхав з України суходолом до Румунії. З одного боку, я зрадник. З іншого боку, багато хлопців підтримали мене в цьому рішенні і не засудили за це, тому що не бажають іншим тієї долі, яка в них зараз», – зізнався Володимир.
Він переконаний, що військовим не потрібен. Насамперед, військовим потрібні люди, які хочуть воювати і мають мотивацію.
Деяке розуміння з боку прикордонника
Більшість прикордонників на Дунаї трактують це по-іншому. Зокрема, Андрій на власному досвіді зазнав, що означає залишити батьківщину. Він родом із Маріуполя. Коли російські війська окупували це місто, Андрію вдалося його покинути. Він приїхав із сім’єю до Ізмаїла і вважає, що ніхто не залишає свою батьківщину легковажно. За його словами, кожен має свою думку.
«Вони мають самі вирішити, куди хочуть йти і що хочуть робити зі своїм життям. Я вирішив служити. Хтось залишиться, а хтось втече – для України це питання уже давно стало екзистенційною частиною оборони», – впевнений український прикордонник.
