На тлі посилення російських атак на цивільне населення, захист України став випробуванням того, чи зберігає міжнародне зобов’язання захищати мирних жителів практичне значення
Під час Всесвітнього саміту ООН 2005 року «Цілі розвитку тисячоліття: п’ять років потому» всі держави — члени ООН підтвердили свою «Відповідальність за захист» цивільного населення, відому як R2P. У підсумковому документі саміту було не лише проголошено, що «кожна держава несе відповідальність за захист свого населення від геноциду, воєнних злочинів, етнічних чисток і злочинів проти людяності». У ньому також зазначалося, що «міжнародна спільнота через Організацію Об’єднаних Націй також несе відповідальність за використання належних дипломатичних, гуманітарних та інших мирних засобів відповідно до глав VI і VIII Статуту ООН, щоб допомогти захистити населення». Про це йдеться в аналітичній публікації Маттео Мекаччі, директора Європейського інституту політики у Києві на сторінках The National Interest, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.
Отже, сама ідея та риторика захисту добре знайомі міжнародній дипломатії — принаймні на рівні принципів. Однак практичне застосування принципу R2P — зовсім інша справа. Безперечно, R2P не є новим самостійним дозволом на застосування сили: Статут ООН і надалі регулює примусові колективні дії. Але цей принцип охоплює значно ширше коло заходів, ніж військове втручання, і має не менше значення.
Перебуваючи в Києві, важко не помітити, наскільки змінилася за останні кілька місяців повітряна кампанія Росії проти України. Повітряні тривоги більше не поділяють добу на небезпечні ночі та відносно спокійні дні. Тепер вони переривають роботу, навчання, діяльність державних служб, відвідування торгівельних центрів і користування громадським транспортом. Тривоги ненадовго припиняються, а потім починаються знову. Життя цивільного населення дедалі більше організовується з огляду на постійне очікування нових атак.
Наприклад, протягом вересня 2026 року тривоги тривали 242 години 40 хвилин, тобто третину всього місяця. Київ продовжує функціонувати, але тепер це столиця, яка живе в умовах майже безперервного тиску: одні служби працюють із перебоями, інші дедалі більше ризикують припинити роботу.
Людські наслідки цієї ситуації відчуває вся Україна. Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні підтвердила, що з січня до серпня 2026 року загинули 2222 цивільні особи, а ще 13 058 дістали поранення. Загалом це 15 280 постраждалих — на 55% більше, ніж за аналогічний період 2025 року.
Атаки також спрямовані на системи, без яких неможливе нормальне життя цивільного населення, і масштаби таких ударів постійно зростають. ООН задокументувала неодноразові російські удари по об’єктах виробництва та передачі електроенергії, а також по системах опалення. Унаслідок цього мільйони людей стикаються з аварійними відключеннями електроенергії, а сотні тисяч залишаються без тепла.
Перехоплені плани Росії щодо подальшого знищення електроенергетичних, опалювальних, газових, водопровідних і транспортних мереж напередодні зими можуть зробити окремі регіони країни тимчасово непридатними для проживання та спричинити нову хвилю біженців.
Україна — очевидний приклад ситуації, для якої призначений принцип R2P: суверенна держава намагається захистити своє населення від зовнішньої агресії та звертається по допомогу до міжнародної спільноти. Системи протиповітряної оборони, боєприпаси, розвідувальні дані, військова підготовка та спроможності, необхідні для запобігання подальшому просуванню російських військ, допомагають Україні виконувати свій обов’язок із захисту цивільного населення від воєнних злочинів і злочинів проти людяності.
Міжнародно-правові підстави для цього також є надзвичайно чіткими. У березні 2022 року 141 держава — член Генеральної Асамблеї ООН засудила російську агресію, підтвердила суверенітет України та зажадала виведення російських військ. Стаття 51 Статуту ООН закріплює право держав на індивідуальну та колективну самооборону в разі збройного нападу. Отже, Україна має право захищатися та запрошувати інші держави надавати їй допомогу.
Попри це, сили, які самі себе називають пацифістськими, а також відверто проросійські сили в Європі — це дві окремі групи, — посилювані пропагандою Москви, продовжують стверджувати, що припинення військової підтримки України є необхідною умовою миру. Свідомо чи через незнання вони не беруть до уваги той факт, що міжнародне право не вимагає від жертв агресії послаблювати власну оборону, щоб довести свою відданість миру.
Навпаки, Україна неодноразово демонструвала готовність до компромісів заради припинення безглуздого кровопролиття, тоді як Росія продовжує агресію та відмовляється навіть від тимчасового припинення вогню. Пацифісти, схоже, ігнорують те, що проросійські сили чудово розуміють: скорочення підтримки України не принесе миру. Воно лише заохотить Росію продовжувати атаки.
Так само невдачі міжнародної спільноти в захисті цивільного населення в інших регіонах не повинні ставати приводом для відмови від підтримки України. Мирні жителі Гази, Судану, М’янми та інших зон військових конфліктів пережили величезні страждання, тоді як міжнародні інституції реагували на ці трагедії непослідовно. Не існує жодної виправданої ієрархії жертв, і її не повинно бути. Відповіддю на вибірковий захист має стати послідовніша політика, а не відмова від захисту там, де законні й ефективні дії можливі та необхідні.
Переважно європейські держави вже надали Україні безпрецедентну за масштабами допомогу від початку війни. Станом на кінець вересня 2026 року, ЄС та його держави-члени оцінювали загальний обсяг підтримки в 228,7 мільярдів євро (256 мільярдів доларів США), зокрема 94 мільярдів євро (105 мільярдів доларів) було спрямовано на підтримку Збройних сил України.
Однак самі фінансові показники не дають відповіді на питання, чи вдалося перехопити ракету, чи вціліла електростанція і чи вирішила родина, що їй доведеться залишити країну. Оскільки Росія змінює масштаби та цілі своєї воєнної кампанії, Європа повинна оцінити, чи залишаються нинішні форми підтримки та їхній практичний ефект достатніми для захисту України й цивільного населення.
Європейським державам, готовим до активніших дій, варто розглянути можливість створення більш інтегрованих оборонних механізмів спільно з Україною. Йдеться про обмін даними раннього попередження, пришвидшення постачання та спільне застосування засобів перехоплення, захист визначених об’єктів інфраструктури, а також перехоплення ракет і безпілотників, які наближаються до європейських кордонів. За запрошенням України такі заходи могли б здійснюватися в межах колективної самооборони відповідно до статті 51 Статуту ООН.
Водночас не варто недооцінювати ризики. Безпосереднє перехоплення повітряних цілей може призвести до ескалації та зробити держави-учасниці сторонами конфлікту. Будь-яка така місія потребуватиме чітких географічних обмежень, зрозумілих правил застосування сили, єдиного командування та публічної підзвітності.
З іншого боку, постійне утримання від рішучих дій також не позбавлене ризиків. Російські безпілотники та літаки порушували повітряний простір Польщі, Румунії, Литви та інших союзників по НАТО, тоді як Молдова неодноразово повідомляла про несанкціоновані проникнення російських повітряних об’єктів у свій повітряний простір. Ці повторювані випадки чітко свідчать про намір Москви поширити відчуття загрози за межі України.
Головний висновок полягає в тому, що подальший відступ України через нестачу підтримки означатиме розширення окупованих територій, збільшення кількості міст у зоні досяжності російських ударів, появу мільйонів нових біженців і ще більшу вразливість східного флангу НАТО. У такому разі Європа зіткнеться з необхідністю витрачати більше коштів на стримування Росії, водночас долаючи масштабнішу гуманітарну кризу, причому за значно гірших стратегічних умов.
Нарешті, посилення оборонних спроможностей України не лише допомогло б захистити її населення, а й покращило б перспективи змістовних переговорів. Це могло б створити умови для серйозного діалогу. Коли уряд веде переговори, а його цивільне населення та енергетична інфраструктура залишаються систематично вразливими до атак, ідеться про примус, а не про пропозицію сталого миру. Будь-яке життєздатне мирне врегулювання потребуватиме моніторингу, механізмів забезпечення виконання домовленостей, надійних гарантій і збереження здатності України захищатися.
Принцип «Відповідальності за захист» був ухвалений після неодноразових провалів міжнародної спільноти в захисті цивільного населення до того, як відбувалися катастрофи. Україна — не єдине випробування для цього принципу. Але саме тут агресор чітко визначений, допомогу офіційно запрошено, а законні засоби колективної оборони існують.
Європа вже зробила багато, і її можливості не безмежні. Питання полягає в тому, чи зможе вона адаптувати свою підтримку, перш ніж руйнування стануть незворотними. Якщо R2P не може визначати політику за таких обставин, то який практичний сенс цей принцип узагалі зберігає? Якщо не в Україні, то де?
