У період зі січня по травень 2026 року кількість військових підрозділів Збройних сил України, які використовують наземних роботів, зросла майже вдвічі — зі 117 до 230

У серпні 2024 року спецпризначенці з п’яти підрозділів української військової розвідки перетнули Чорне море, аби здійснити рейд на окуповану росіянами Кінбурнську косу. Бійці підрозділів «Химера», «Аратта», «Стугна», «Парагон», «Терор» та «Сибірський батальйон» висадилися, вступили у бій, знищили техніку й відступили. Через два роки, у липні 2026 року, Україна повернулася туди, але вже без участі солдатів. Натомість безекіпажний надводний катер доправив наземного робота через воду й висадив його на берег. Робот, оснащений дистанційно керованим бойовим модулем Wolly 7.62 (з кулеметом і системою наведення на базі штучного інтелекту), виїхав на суходіл і вразив цілі. Робот доставляє робота — це, ймовірно, перша у світі відома бойова місія такого формату. Про це йдеться в аналітичній статті Лесі Бідочко, експертки Європейського інституту політики та позаштатної наукової співробітниці Європейського університету Віадріна на сторінках War on the Rocks, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Такі операції потрапляють у заголовки новин, але більшість місій за участю роботів залишаються непоміченими. У 3-й штурмовій бригаді ЗСУ, що має окремий батальйон наземних роботів, приблизно 19 із 20 завдань для такої техніки стосуються логістики або евакуації; на бойові дії припадає лише 2%. Бригада «Хартія», яка наприкінці 2024 року провела першу в Україні повністю роботизовану операцію із застосуванням наземних дронів, повідомляє про таку саму тенденцію: логістика залишається найважливішою роллю цих платформ.

Офіцери зазначають, що наземні роботи зменшують обсяг паперової роботи. Вони дозволяють молодшим командирам самостійно вирішувати, як саме реалізувати задум командування. Крім того, вони забезпечують командира підрозділу спільною картиною бою в реальному часі, що дозволяє координувати дії безпосередньо, не чекаючи на погодження, які потребують проходження через усю ієрархію.

Станом на 20 серпня 2026 року, українські наземні роботи виконали понад 100 000 місій на лінії фронту. Це означає один вихід робота приблизно кожні 3,5 хвилини — вдень і вночі. Йдеться про роботизацію «останніх миль» військового ланцюга постачання. Це не просто мілітаризована війна дронів, адже цей парк техніки насамперед заміщує людську працю, а не просто підвищує летальність бойових дій. Це рівняння, що стосується робочої сили, є важливим, але це не той аспект українського досвіду, який найлегше перенести в інші умови.

«Остання миля»

Великі вантажівки можуть доставляти вантажі до тилових пунктів розподілу, але боєприпаси, воду, їжу, акумулятори, генератори та будівельні матеріали все одно потрібно доправляти на розосереджені позиції. Вантажі перевантажують на дедалі менші транспортні засоби: спочатку на пікапи, потім на всюдиходи чи мотоцикли, а на завершальному етапі — переносять пішки. Кожне перевантаження зменшує обсяг вантажу, що транспортується, і створює помітні патерни переміщення, які може виявити російська розвідка.

Війна з використанням безпілотників змушує підрозділи розосереджуватися та зміцнювати позиції, тоді як потреба в акумуляторах, засобах радіоелектронної боротьби та будівельних матеріалах зростає, ускладнюючи логістику. Нині важкі дрони доставляють майже всю їжу, боєприпаси та воду на деякі позиції безпосередньо на лінії зіткнення.

Евакуація поранених стикається з аналогічною проблемою, але у зворотному напрямку: поранений боєць мусить подолати шлях через зону ураження, перш ніж дістатися до машини швидкої допомоги чи стабілізаційного пункту. Зафіксовано випадки, коли солдатам доводилося долати пішки до 25 кілометрів, щоб дістатися до позицій або залишити їх. Показовий випадок евакуації за допомогою робота було зафіксовано поблизу Покровська у березні 2026 року. Українське командування визнало маршрут надто замінованим і відкритим для руху звичайного транспорту. Наземний робот «Бізон» подолав близько 12 км в один бік, витративши понад 12 годин на евакуацію пораненого. Робот зазнав удару FPV-дрона й на короткий час втратив зв’язок, проте поранений боєць вижив.

Наземні роботи інтегрувалися в цю систему на її найвужчій ділянці: між останнім пунктом, куди звичайний транспорт може дістатися з прийнятним рівнем ризику, і позиціями, які ще потребують фізичного сполучення з тилом. Вони не є невразливими: міни, FPV-дрони, вогонь зі стрілецької зброї, втрата зв’язку та складний рельєф часто призводять до їх знищення. Однак втрата робота не коштує життя ще одному бійцю і не вимагає повторного проходження тією самою небезпечною ділянкою.

Економіка ризику: ціна перебування на відкритій місцевості

Один український солдат залишався заблокованим поблизу російських позицій протягом 33 днів. Шість наземних роботів, відправлених для його порятунку, було знищено; сьомий виконав місію, подолавши 64 кілометри, і повернув його живим. З погляду традиційних показників виснаження ресурсів ця операція виглядає катастрофічною, однак порівняно з неодноразовим відправленням рятувальних груп через ту саму місцевість, що прострілюється й контролюється ворожими дронами, такі втрати були виправданими.

У 21-му полку безпілотних систем ЗСУ наземні роботи нині забезпечують до 90% усіх постачань. У 3-й штурмовій бригаді ЗСУ обсяг вантажів, які доставляються роботами, зріс із 30 тонн у січні 2025 року до 300 тонн через рік. Бригада також повідомляє, що евакуація поранених і загиблих із поля бою тепер повністю здійснюється роботами.

Наземні дрони дозволяють доставляти вантажі меншими партіями за різними маршрутами. У випадку евакуації, завдання робота — перетнути відкриту ділянку місцевості, щоб цього не доводилося робити групі носіїв. Для тривалих операцій потрібна техніка, яку підрозділи можуть швидко замінити, відремонтувати поблизу лінії фронту та експлуатувати завдяки стандартизованим системам керування й компонентам.

Ефективність оцінюється за кількістю виконаних місій, обсягом доставлених вантажів, кількістю евакуйованих осіб, часом ремонту та, що найважливіше, кількістю годин, протягом яких вдалося уникнути перебування людей під загрозою. Ця система все одно потребує людей — просто їх потрібно менше безпосередньо в зоні ураження. Втрата кожного робота — це втрата техніки та часу оператора. Однак, якщо робот встиг евакуювати пораненого, то такі втрати можуть бути виправданими.

Згідно із моделлю Генерального штабу ЗСУ, розробленою у 2024 році, систематичне використання наземних роботів може скоротити втрати особового складу у підрозділах, які вони забезпечують, на 30%. Утім, цей результат є специфічним для умов війни в Україні: армія з обмеженими людськими ресурсами, позиційний фронт і маршрути постачання, що постійно перебувають під наглядом ворожих дронів.

Армія, яка прагне мінімізувати втрати особового складу, може обрати такий самий підхід; натомість експедиційні сили стикаються зі складнішим завданням, оскільки запчастини, ремонтні бригади, засоби зв’язку та потужності для евакуації пошкодженої техніки повинні переміщуватися разом із самим парком роботів. Універсальним елементом, що переноситься в інші умови, є система, яка забезпечує цей результат: єдині стандарти, спільні дані, підготовлені оператори, технічне обслуговування безпосередньо на передовій та закупівлі, що ґрунтуються на перевіреному досвіді експлуатації.

Від окремих платформ до єдиного флоту

У червні 2024 року Україна створила Сили безпілотних систем, об’єднавши повітряні, морські та наземні системи під єдиним командуванням. У листопаді 2024 року український уряд профінансував перші закупівлі роботів і відкрив першу школу для операторів наземних роботизованих систем. До середини 2026 року сім приватних шкіл отримали сертифікацію Міністерства оборони. У період із січня по травень 2026 року кількість військових підрозділів, які використовують наземних роботів, зросла майже вдвічі — зі 117 до 230.

Об’єднаний центр НАТО з аналізу, підготовки та навчання у Бидгощі почав опрацьовувати цей досвід, а в оцінці дій бригади «Хартія» (проведеній у червні 2025 року Командуванням підготовки та доктрин армії США) було рекомендовано поєднувати наземних роботів із повітряними безпілотниками та оснащувати інженерні підрозділи роботизованими засобами для прориву оборони. Окремі успіхи на полі бою з’являються значно раніше, ніж формуються стандартизовані тактики масштабного застосування наземних роботів.

Завдяки спільним стандартам понад 200 українських виробників змогли постачати техніку, що дедалі більше функціонує як єдиний флот. Росія не встигає за цими темпами. Задокументовано щонайменше 32 російські моделі наземних роботизованих систем (серед найвідоміших — платформи «Депеша» та «Кур’єр») і підтверджено бойове застосування принаймні 20 із них. Це свідчить про наявність реальної програми, проте вона не йде ні в яке порівняння із масштабами завдань, що їх виконує Україна.

Україна також почала створювати цифровий рівень, що об’єднує цей флот. Йдеться про Delta — платформу управління бойовими діями, яка тепер планує та відстежує місії наземних роботів нарівні з повітряними й морськими. Окрема система під назвою ePoints перевіряє виконані бойові виходи та відстежує ефективність підрозділів. Зароблені бойові бали можна обміняти на військове обладнання через платформу Brave1 Market.

Delta втілює ноу-хау, необхідне для управління змішаним флотом, що включає автономні та керовані вручну системи, повітряні й наземні апарати, а також взаємодію людей і машин. Усе це реалізовано в межах одного інтерфейсу з використанням стандартів обміну даними, сумісних із вимогами НАТО. Західні держави із потужнішими та більш консервативними оборонними галузями стикаються зі складнішою версією цієї проблеми: забезпечити сумісність уже наявних систем великих виробників — це зовсім інше завдання, ніж створювати все з нуля, як це зробила Україна.

Головний висновок для інших армій полягає не в тому, що треба «купувати більше роботів». Він має бути таким: роботи без інтеграційного рівня — це лише ізольовані інструменти, тоді як роботи в межах інтегрованої екосистеми (на кшталт Delta) стають потужним чинником підвищення бойової ефективності. Збройні сили країн Заходу повинні створити систему, що переживе будь-яку окрему бойову одиницю. Відкриті інтерфейси, доступ до оперативних даних і менші партії закупівель дозволяють інтегрувати нового робота в систему, не вимагаючи при цьому переробки решти її компонентів.

Межі можливостей наземних роботів

Українські платформи, які демонструють відмінні результати на полігонах, часто вперше стикаються зі складним рельєфом саме в бойових умовах. Це робить необхідним внесення змін у конструкцію безпосередньо на місці: техніка, пристосована для міської забудови, може виявитися непридатною для густого лісу.

Масштаби поля бою також зростали швидше, ніж розвивалися засоби зв’язку. Багато початкових моделей наземних роботів розраховувалися на радіус дії від 2 до 5 кілометрів. Нині ж маршрути постачання та евакуації пролягають через небезпечні зони й сягають 15–20 кілометрів, а іноді й більше. З огляду на типову швидкість руху до 15 км/год, виконання одного завдання може потребувати кількох годин безперервного керування. Підрозділи комбінують різні канали зв’язку — радіо, Starlink, оптоволоконні кабелі та повітряні ретранслятори — залежно від відстані, рельєфу та умов радіоелектронної боротьби. Втрата відеосигналу може призвести до того, що робот застрягне у вирві або зупиниться посеред відкритої дороги.

Починаючи зі середини 2026 року, Росія застосовує спеціалізовані системи перешкод (зокрема комплекс «Волна Купол Гарант») для створення завад на частотах супутникового зв’язку, які використовують українські термінали Starlink. Ці перешкоди спрямовані проти дронів, які діють далеко в тилу, але вони також впливають на будь-якого наземного робота, залежного від цього ж каналу зв’язку.

Пропускної здатності каналу передачі даних Starlink часто бракує для забезпечення безперервного відеопотоку із бойових безпілотних наземних апаратів навіть без урахування ворожих перешкод. Контроль над каналом зв’язку стає таким самим важливим чинником, як і контроль над місцевістю, якою пересувається робот. Російське угруповання супутників «Рассвет», яке зараз розгортається, може нівелювати перевагу України у сфері зв’язку. Після введення у повну експлуатацію воно може забезпечити можливість керування повітряними дронами в режимі реального часу на всій території України, тому варто розпочати розробку систем радіоелектронної боротьби для протидії цій загрозі.

Саме ці умови визначають практичні завдання стосовно впровадження автономності. Більшість так званих автономних систем рухаються за заздалегідь визначеними маршрутами або оминають прості перешкоди, тоді як оператори зберігають за собою право ухвалювати важливі рішення. Нинішні пріоритети зосереджені на навігації без використання GPS, виявленні небезпек і потенційних загроз, а також на здатності продовжувати виконання завдання або повертатися на базу в разі втрати зв’язку. Кожна з цих функцій зменшує навантаження на операторів і дозволяє екіпажу виконувати більше завдань.

Питання живучості створює ще одну дилему. Міни знерухомлюють платформи, тоді як FPV-дрони використовують їхні візуальні і тепловізійні демаскуючі ознаки для атаки. В інтерв’ю наприкінці 2025 року Максим Васильченко, співзасновник і генеральний директор Tencore, заявив, що одна бригада, яка працює із компанією, повідомила про втрату від 2 до 5 наземних роботів на день. Додаткова броня збільшує вагу, тепло та вартість; легші платформи жертвують захистом. Україна здебільшого погодилася на більшу втрату в обмін на мобільність та швидку заміну.

Наземні роботи найкраще виконують повторювані місії із відомими маршрутами та обмеженими рішеннями: поповнення запасів, евакуація та мінування. Динамічний напад вимагає стійкіших комунікацій та більшої автономності. Прорив України відбувся завдяки підбору недосконалих машин для місій, які вони можуть виконувати у великих масштабах.

Що далі?

Українська кампанія показала, що ключова битва вже не лише про грубу силу чи землю, а про те, хто може підтримувати роботу інтегрованої системи на краю поля бою, одночасно виводячи людей із найнебезпечніших районів. З цього випливає кілька наслідків для західних планувальників.

По-перше, армія США активувала Mission Autonomy – інтегратор, який об’єднає існуючі системи у цілеспрямовані пакети можливостей. Її три пріоритети – бойова інженерія, пожежі та логістика, а автономне постачання та евакуація поранених підпадають під логістику. Її керівництво називає цю модель «придбанням у зворотному порядку», починаючи із проблеми поля бою та розробляючи вимоги разом із запропонованими галузевими рішеннями, а не уточнюючи спочатку кожну деталь. Але Future Combat Systems та Robotic Combat Vehicle застопорилися на вартості чи живучості, і на власному розгортанні в Детройті один учасник з багаторічним досвідом армійської робототехніки запитав, чи це лише чергове перезавантаження. Система, побудована для купівлі 40 чогось протягом десяти років, не може купити 4000 чогось, що застаріє до весни.

По-друге, менші держави східного флангу НАТО мають мало території чи людських ресурсів. Роботизоване поповнення запасів має негайно стати доктриною. Для невеликих армій утримання людей поза зоною ураження є умовою виживання.

По-третє, планувальникам необхідно враховувати, наскільки безпілотний флот може залишатися керованим та відновлюваним під час електронної атаки. Виділяються два обмеження глибини роботів: зв’язок та увага оператора. Генеральний директор Ark Robotics оцінює, що не більше 1% технологічних систем, які використовуються в бойових діях, є справді автономними. Сьогодні кожен додатковий безпілотник, як правило, потребує іншого оператора. Тому великим флотам знадобиться програмне забезпечення, яке дозволяє одній людині контролювати кілька повітряних та наземних систем одночасно.

Інститут Київської школи економіки визначає найближчі пріоритети: автоматичне перемикання між каналами зв’язку, навігація без GPS та автоматизація рутинних завдань, таких як маршрутизація, завантаження та розвантаження.

Важливий не сам робот, а ланцюг, який починається на орбіті, проходить через спектр, програмне забезпечення, навігацію та передовий ремонт, і закінчується окопом. Глибина, на якій цей ланцюг досі працює, визначатиме справжню цінність флоту.