Це може бути пов’язане з тим, що Верховна Рада України ухвалила закон про інклюзію у 2022 році, напередодні російського вторгнення. З того часу держава сприяє інтеграції дітей з обмеженими можливостями до звичайних класів

В Ірпені, передмісті Києва, навесні 2022 року російські війська влаштували справжній хаос. З того часу багато було відновлено, і з’явилися нові установи, такі як денний центр для дітей з обмеженими можливостями, що відкрився у 2025 році. Наталя Смілянська приходить сюди раз на тиждень зі своїм сином Дмитром. Йому 17 років, він має серйозні проблеми із зором, і з моменту російського вторгнення йому потрібна психологічна підтримка. Про це йдеться у спецрепортажі німецького видання TagesSchau, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

 «У мене багато теплих спогадів про час до війни. На жаль, війна все змінила. Мій дядько загинув у 2024 році, а бабуся померла у 2023 році від серцевого нападу, коли вона дізналась, що її сина поранили на фронті. А у 2022 році згорів наш будинок», — розповідає Дмитро.

Інвалідність у центрі уваги після війни

Наталя Смілянська покинула роботу, аби доглядати Дмитра. Дитячий садок надає хоча б деяку підтримку. Він фінансується містом, а Німеччина допомогла із обладнанням. Психолог, чотири педагоги, два соціальні працівники та медсестра піклуються про 50 дітей. Під час війни діти з інвалідністю в Україні опинилися у центрі уваги. Діти також втрачають руки та ноги внаслідок російських атак і страждають від тяжких психологічних травм.

Але місць для терапії, як і раніше, дуже мало.

«Моя донька Анастасія народилася із м’язовою дистрофією. Йде війна. Терапевти їдуть за кордон — чи до приватних клінік, бо там краще платять. А ще є мобілізація. Суспільство має дбати про цих дітей. Тому що їхня кількість зростає», – зазначає Наталія Шпілєва, мешканка Ірпеня.

Принаймні терпимість до дітей з інвалідністю зростає, кажуть матері у дитячому садку.

Закон про інклюзію

Це також може бути пов’язане з тим, що Верховна Рада України ухвалила закон про інклюзію у 2022 році, напередодні російського вторгнення. З того часу держава сприяє інтеграції дітей з обмеженими можливостями до звичайних класів.

«Діти стали краще розуміти один одного», – зауважує Наталія Грицайло, яка працює в одному із найстаріших дитячих журналів України «Пізнайко».

Їх редакцію у Києві майже щодня відвідують школярі.

«Завжди є одна чи дві дитини з особливими потребами. Якщо один із них, наприклад, кричить або у нього трапляється напад, інші заспокоюються і кажуть мені: «Не хвилюйся, це минеться». Або вони йдуть і допомагають дитині», – розповіла Грицайло.

«Так само цінні, як і всі інші»

У дитячому журналі «Пізнайко» навіть є постійний розділ, присвячений інклюзії. Грицайло відкриває екземпляр видання і на ілюстрації зображений хлопчик на пікніку; замість правої руки у нього протез.

«У нас є щось подібне у кожному номері: діти з аутизмом, діти із синдромом Дауна. Ми ілюструємо це і пояснюємо у віршах, що ці діти так само цінні, як і всі інші. І це стосується всіх дітей, незалежно від того, чи отримали вони інвалідність від народження чи внаслідок військової травми», – наголошує Грицайло.

Розуміння ролі держави

Світлана Могилянець шкодує, що всі ці зміни в Україні не розпочалися набагато раніше. Вона керує дитячим садком для дітей з обмеженими можливостями в Ірпені та виховує дорослу доньку з обмеженим інтелектуальним розвитком.

«За свої 26 років життя вона пережила багато неприємностей як з боку дорослих, так і з боку дітей», — підкреслює Могилянець.

Вона сподівається, що інклюзивність в Україні розвиватиметься швидше, але закликає до розуміння того, що держава не може фінансувати все під час війни.